«Карта днів» Ренсома Ріґґза
24 Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність по- кинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі? Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми— вразливими, сумирними, трохи заслиненими. Можливо, був інший шлях. Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма: —Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнай- скоріше не з’явиться вечеря. —Я не впевнений, що повинен залишити їх, — сказав я, кивнувши на мою сім’ю. — Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до за- втрашнього полудня. —Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі. —Ти не повинен переживати, — вона підійшла і стала по- ряд, — це не твоя провина. Узагалі. Я кивнув: —Це здається трохи сумним — усе це. —Що саме? —Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незви- чайним чоловіком був його батько. Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах. —Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не ді- знається, яким незвичайним чоловіком є його син. І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx