7 1 БЕН –В середньому людина витрачає тридцять три роки свого життя на сон. Вона нахиляється ближче, щоб я почув запах її парфумів. Зазвичай це той момент, коли все стає зрозумілим. —Це те, чим ви займаєтеся? — Так. —Ви сомнолог? — Я вивчаю людей, які скоюють злочини під час сну. На моїй візитці написано: «доктор Бенедикт Прінс, “Абатство”, Гарлі-стріт». Я експерт зі сну. Але ніколи не стверджую, що я лікар, — вона бачить, що я говорю серйозно. —Хіба це можливо? —Чи уявляли ви коли-небудь, що могли б зробити під час сну? Зазвичай людям стає незручно в цей момент. Адже більшість злочинів мають фактор віддаленості, ми захоплюємось історіями про людей, здавалося б таких, як ми; але водночас зовсім не схожих на нас. Проте сон не допускає такого визначення. Сон усеосяжний. —Якого роду злочини? Вона не змінила тему, її увага досі зосереджена на мені. — Найгірші. —Хіба люди не можуть просто прокинутись? —Тільки не тоді, коли в них сомнамбулізм. Я знаю людей, які зачиняли двері або їхали в машині, одночасно перебуваючи уві сні. Деякі з них навіть убивали.
8 —Напевно, ви точно все пам’ятаєте. —Дивлячись на кола під вашими очима, я можу припустити, що минулої ночі ви спали приблизно п’ять із половиною годин. —Це так очевидно? — нахмурившись, запитує вона. —Чи пам’ятаєте ви хоч щось, що сталось за ці п’ять з половиною годин? Вона замислилась, тримаючи рукою підборіддя. —Мені щось снилось. —Що саме? —Я не пам’ятаю. Що й потрібно було довести. Її очі раптово змінюються, вона дивиться на мене зовсім по-іншому, голос стає гучнішим, вона починає рухатися жвавіше. —Зачекайте, здається, був один випадок, як його… Це фінальна точка. Небагато побачень заходять так далеко, зазвичай їм стає нудно від розмов про мою роботу. А потім я відлякую їх історіями про злочини, скоєні в стані сну. Але якщо й це не спрацьовує, то є ще один аргумент. Ніхто не залишається, щойно вони розуміють. Ніхто. —Анна О, — кажу я й, на жаль, роблю останній ковток вина, дорогого Мерло, і тягнусь до свого піджака. —Ви той чоловік на фото, психолог. Я похмуро всміхаюсь, дивлюсь на годинник і говорю: —Так, це був я. Це було фото на першій сторінці кожної щоденної газети після того, як це сталось — жорсткий, залитий кров’ю фінал. Доленосний момент, після якого вже нічого не було, як раніше. До падіння та вигнання я носив окуляри, мав скуйовджене волосся й трішки похмурий
стиль одягу. Та відтоді я змінився, борода додає мені кілька років, кінчики волосся посивіли, а окуляри стали товстішими, і вже не схожі на реквізит з відділу Гаррі Поттера. Але очі та обличчя, на жаль, змінити неможливо. Я маю інший вигляд, але я та сама людина. Я чекаю на запитання, мені його ставлять завжди. Таємниця, що розділяє сім’ї, пари та навіть друзів — залишається досі нерозкритою. —Вона винна? — запитує моя дівчина, або жінка, яка могла стати моєю дівчиною. Я тепер для неї не що інше, як упир, або анекдот на Різдво чи Новий Рік. — Вона зарізала двох людей і змогла уникнути покарання за вбивство?
ЧАСТИНА ПЕРША РІК ТОМУ
13 2 БЕН Лондон Телефонний дзвінок. Я завжди пам’ятаю саме це. З цього все починається. Пізно, темрява така густа, ніби розлите на папері чорнило. Я напівсонний, розтягнувся в кріслі з тацею теплого карі та напівпорожнім келихом дешевого вина. Чорно-білий фільм триває далі, мерехтячи в кутку кімнати. Сьогодні це «Незнайомці в потягу», мій улюблений. Усі інші вважають найкращим фільмом Гічкока 1 «Психо» чи «Запаморочення», але вони помиляються: у «Незнайомцях у потягу» є тенісна сцена. Телефонна вібрація витягла мене з роздумів прямо в кімнату. Мої повіки важко підіймаються. Я витираю жир із рук і кидаю погляд на телефон: «Професорка Блум (“Абатство”)». Проводжу пальцем по екрану, готуюсь, стримуючи важке позіхання: — Слухаю? —Бене, вибач, що в таку пізню годину. Боюся, це не може чекати, — вона говорить серйозно, і в темряві ночі це мене справді лякає. 1 Альфред Гічкок — англійський кінорежисер, продюсер та сценарист. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)
14 Професорка Вірджинія Блум здебільшого спочатку жартує або коле гострим слівцем. Її часто можна знайти, коли вона прогулюється по Оксфорд-стріт у каптані 1 й на підборах, або за її столиком у «Ленгемі» 2 з пляшкою віскі та повною кишенею стимуляторів. Я чую віддалений тупіт ніг та відлуння голосів у слухавці. Звучить так, ніби Блум досі в «Абатстві». Дивлюсь на годинник — майже північ: —Щось сталося? —Можна й так сказати, — вона прочищає горло, і до мене доноситься цей грубий та прокурений звук. — Здебільшого це твоя парафія. Справа тільки надійшла. І вона досить делікатна. Я — судовий психолог. Проводив консультації для більшості кримінальних агенцій. Наприклад, НКА 3, ФБР та Інтерпол мають мій номер. Але цей дзвінок звучить навіть більш секретно, ніж зазвичай. —Чи має ця справа назву? — в телефоні чутно шуми, здається, щось відвертає увагу Блум. —Приходь до «Абатства». Я не можу обговорювати це на відкритій лінії. Офіційно в мене тижнева відпустка. Мені потрібно вчасно здати наукову статтю та дописати три звіти про пацієнтів. Я планував працювати вдома завтра й розібратися з горою паперів. Попри це, існує лише кілька пов’язаних зі сном випадків, які можуть бути занадто 1 Каптан — довгий, прямий або завужений одяг без вирізу, з якого може бути зроблене пальто, сукня або сорочка. Каптани традиційно асоціюються зі східною культурою. 2 «Ленгем» («Langham») — назва розкішного готелю в Лондоні. Вважається одним із найстаріших готелів у столиці Великої Британії та має багатий історичний фонд. 3 НКА — Національна кримінальна агенція у Лондоні.
делікатними для відкритої лінії. Я заінтригований цим, упевнений, що Блум цього й хотіла. —Ви повинні дати мені хоч щось, — я чую, як вона втягує повітря і мовчить, а потім важко і голосно зітхає: —Ти не подякуєш мені за це. За вікном холод, брудне небо, сповнене вересневої мряки. Я вже з нетерпінням чекаю поїздки від Пімліко 1 до Гарлі-стріт. Можу залишитись у вітальні зі своїм Гічкоком та ще одним келихом вина. Але тоді це буду не я. Ось чому я відповідаю. Ось чому я завжди відповідаю. —Це Анна О, — нарешті говорить вона. — Є дещо, і вони хочуть, щоб ми це побачили. 1 Пімліко — район у центрі Лондона. Розташований поруч із річкою Темза та є важливою частиною міста.
16 3 БЕН Клініка сну «Абатство» займає невеликий куток Гарлі- стріт. Це частина старовинного будинку в стилі мюз 1 із симетричною едвардіанською цеглою та атмосферою повної конфіденційності. Відвідувачі часто говорять про церковну тишу в цьому місці — оазис, що ховається за Оксфорд-стріт між шумом Рідженс-парку та площі Кавендіш. Частина будівлі ніби витесана з портлендського каменю. «Абатство» має королівський вигляд, підходить маркізам та членам королівській сім’ї другого рангу, це місце схоже на храм. Зараз ніч або, можливо, день. Я не впевнений, враховуючи те, що північ уже минула. На вулиці досі сіро й похмуро. Таксі проїжджає між калюжами й висаджує мене на розі вулиці. Я ховаюсь від дощу й струшую краплі зі своєї зламаної чорної парасольки. Таксі від’їжджає так швидко, що забризкує водою мої штанини. Я знову проклинаю Блум за дзвінок. Самотньо підіймаюся сходами і вводжу свій пароль. Цифри стають небезпечно слизькими. Старий будинок займає чотири поверхи, давно перетворені на офіс, ззовні з маленькою срібною дощечкою «Клініка сну “Абатство”». Тут є номер телефону, але не вказана електронна адреса. Вебсайт «Абатства» дуже примітивний, перераховує кваліфікації працівників, 1 Стиль мюз — зародився з конюшень чи приміщень для возів, саней або приладдя на кшталт плуга з надбудованими помешканнями для слуг, зараз такі споруди використовуються як будинки. (Прим. ред.)
17 але жодної фотографії. Ми просто обслуговчий персонал, який працює завжди за лаштунками головної сцени, адже золоте правило психологів: нас чують, але ніколи не бачать. Нічого не відбувається. Я протираю кнопки рукавом і вводжу код безпеки ще раз, й нарешті чую скрегіт дверей, що відчиняються. Цікаво, чи покликала Блум когось із моїх колег, експертів зі сну. На рецепції та в зоні очікування все ще тихо та безлюдно. Це як прийти до школи й бути єдиним учнем в актовій залі, якесь дивне відчуття всередині, бачити своє робоче місце без звичної метушні навколо. —Професорко? — кричу я, але звук розноситься по кімнаті й завмирає. Я вмикаю світло, й простір наповнює безліч заспокійливих, нейтральних кольорів. Новий килим, який нещодавно постелили, м’яко відчувається під ногами. Вдихаю повітря, воно здається таким чистим. Мабуть, це все через спеціальні фільтри, вбудовані в стіни. Зазвичай тут ще грає музика, що обволікає відвідувачів та відносить їх в інший, безтурботний світ, допоки чек на оплату послуг не повертає їх у реальність. «Абатство» схоже на материнські обійми, які захищають тебе від шквалу зовнішнього світу. Сон — це все-таки основа. —Професорко? — досі нічого, я ставлю парасольку біля вішалки й вилізаю зі свого промоклого пальта. Біля стійки реєстрації стоять монітори, на яких видно задню та передню частину будівлі, це обов’язкова умова наших клієнтів. Хто б це не був: знаменитості перед весіллям; політики, які борються за свою кар’єру; футболісти в поганій формі; члени королівської сім’ї, що перебувають у центрі скандалу — всі вони проходять через цей вишуканий вхід з мішками під очима й постійним
18 безсонням. Сон, як вода чи їжа — те, без чого людина жити не може. «Абатство» — свого роду сучасний храм, де можна заспокоїти психологічних демонів. Люди платять купу грошей тільки для того, щоб зануритися у свої ліжка. Я стукаю по моніторах, намагаючись повернути їх до життя, але картинка мерехтить. Даю моніторам спокій і терпляче чекаю на ліфт, бо занадто втомлений, щоб підійматися по сходах. На столику біля ліфта розкидана купа журналів, і я беру один з примірників New Scientist, гортаю його, поки чекаю, бачу чергову згадку про «Абатство» в невеликому розділі новин. Ми надаємо додаткові послуги — консультування з кримінальних справ по всьому світу, окрім цього підписали вигідні контракти з Міською поліцією Лондона й іншими правоохоронними органами. За цим усім зрештою слідкує професорка Блум, як її колись назвали «гуру сну Великої Британії» в газеті The Times, стаття й досі висить на стіні в її кабінеті. Ліфт підіймається вгору, я раптово розумію, що знаю кожен дюйм цієї будівлі. Намагаюсь підрахувати, скільки ночей було втрачено через одну таку примху Блум. Однозначно, забагато. Але справа Анни О — це інше, Блум не дражнила б мене цим, Анна О — це своєрідний святий ґрааль для будь-якого експерта зі сну. Відтоді як це сталось, понад чотири роки тому, вона все ще лишається загадкою, яку ніхто не зміг розгадати. Ні, Блум не така жорстока, принаймні не зі мною. Нарешті я досягаю верхнього поверху — це так зване виконавче крило. Хоча насправді це більше схоже на складську кімнату з інтер’єром у стилі Алькатрасу, що призначена лише для працівників. Семеро з нас працюють тут повний робочий день, інші десятеро допоміжних
19 лікарів — неврологи, психіатри, психологи, психотерапевти, міофункціональні терапевти 1 — займаються лікуванням проблем, пов’язаних зі сном. Мій кабінет розташовується в кінці коридору, один з небагатьох, який замикається на ключ. Кабінет Блум перший і найбільший, новіший за інші, прикрашений картинами в позолочених рамах і з потайним холодильником для напоїв. Блум чекає на мене у дверному отворі свого кабінету, схвильована й похмура. Копиця сивого волосся слухняно вкладена шпильками, які рухаються з кожним позіхом. Їй за шістдесят, недбало вдягнена, її оперна пишнота ховається за різноколірними шарами одягу, сповита канарково-жовтими та полунично-рожевими тонами, очі видніються під окулярами, як у Хенка Марвінса. Попри рок-н-рольний спосіб життя, вона рідко скаржиться на втому чи недосип. Блум може їсти та пити у величезній кількості й почуватися чудово, вона — остання представниця свого покоління: алкоголь удень, іноді післяобідній сон, завжди — середній палець усьому, що стосується кадрової політики. Вона вчиняє негласний гріх своєї статі, не ставши й не виявляючи бажання стати матір’ю. Гурман, гарна оповідачка та дотепниця, вона прокладає свій шлях по життю розумом. Це її дар, водночас і прокляття. Позаду неї стоїть ще хтось, він навпаки видається надто худорлявим, з хижим поглядом, який властивий адвокатам. Незнайомець. Я заінтригований. —Тут прямо вітальна вечірка, — кажу я, й відчуваю, як штанина волого прилипає до ноги, — не хочете 1 Міофункціональні терапевти — це фахівці, які працюють з пацієнтами над корекцією та зміною функцій обличчя, губ, язика та горла. Вони можуть допомагати вирішувати проблеми з диханням, жуванням, ковтанням та мовленням, а також впливати на загальний стан здоров’я, включно з проблемами зі сном.
пояснити мені, що відбувається? — заходжу в кабінет, хижий чоловік підіймається, зблизька він має більш поважний вигляд. Волосся його жорстке, але достатньо гарно вкладене, думаю, йому приблизно п’ятдесят, він має схожий на дзьоб ніс та V-подібну лінію росту волосся, на його столі лежить тека з гербом «Міністерство юстиції». Мої долоні починають пітніти, Блум говорила серйозно, ця справа вище правоохоронних органів, навіть вище НКА. Міністерство юстиції — це урядовий рівень. —Вибач, — говорить Блум, — але це справді не могло чекати. Докторе Бенедикт Прінс, дозвольте представити вам Стівена Доннелі — заступника директора з юридичних питань Міністерства юстиції. Доннелі простягає руку й тисне мою, він затримує на мені погляд й говорить: —Перш ніж ми почнемо, докторе Прінс, я повинен вас ознайомити з правилами клініки. —Що, справді? — я стримую подив. —Так. Наприкінці вам потрібно буде підписати декілька паперів, якщо ви не проти, — він говорить у ніс, час від часу пошморгуючи. —Про що ви говорите? —Перше — цієї зустрічі вночі не було. Друге — ви ніколи не зустрічали мене. Третє — все, що ви почуєте в цій кімнаті, залишиться в цих стінах. Якщо хтось запитає, ви повернулись в офіс, щоб забрати документи пацієнтів, перш ніж вирушити додому. Це зрозуміло? Я хочу засміятися, але бачу, що він не жартує: —Що це означає? —Я так розумію, це «так»? —А у мене є вибір? — Не думаю, — Доннелі підставляє вільний стілець, — будь ласка, сідайте.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx