8 —Напевно, ви точно все пам’ятаєте. —Дивлячись на кола під вашими очима, я можу припустити, що минулої ночі ви спали приблизно п’ять із половиною годин. —Це так очевидно? — нахмурившись, запитує вона. —Чи пам’ятаєте ви хоч щось, що сталось за ці п’ять з половиною годин? Вона замислилась, тримаючи рукою підборіддя. —Мені щось снилось. —Що саме? —Я не пам’ятаю. Що й потрібно було довести. Її очі раптово змінюються, вона дивиться на мене зовсім по-іншому, голос стає гучнішим, вона починає рухатися жвавіше. —Зачекайте, здається, був один випадок, як його… Це фінальна точка. Небагато побачень заходять так далеко, зазвичай їм стає нудно від розмов про мою роботу. А потім я відлякую їх історіями про злочини, скоєні в стані сну. Але якщо й це не спрацьовує, то є ще один аргумент. Ніхто не залишається, щойно вони розуміють. Ніхто. —Анна О, — кажу я й, на жаль, роблю останній ковток вина, дорогого Мерло, і тягнусь до свого піджака. —Ви той чоловік на фото, психолог. Я похмуро всміхаюсь, дивлюсь на годинник і говорю: —Так, це був я. Це було фото на першій сторінці кожної щоденної газети після того, як це сталось — жорсткий, залитий кров’ю фінал. Доленосний момент, після якого вже нічого не було, як раніше. До падіння та вигнання я носив окуляри, мав скуйовджене волосся й трішки похмурий
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx