«Аномалія» Андрія Новіка

ЧАСТИНА 1 Розділ 1 19 червня 2017 року Гамбург, Німеччина — Ерсель! — Леон Губер схвильовано торкався верхнього ґудзика свого білого халата. Лаборантка швидко підбігла до професора. Низькоросла, із коротким волоссям нафтового відтінку. Вона пильно споглядала за професором, поки він, стоячи навпроти білої дошки, вивчав виписану фіолетовим маркером формулу. Колір безумства — саме так цей колір називав Леон Губер, для якого наука стояла на одному щаблі із високим мистецтвом. У кріолабораторіях Губер ніби зазирав світові під спідницю і охарактеризовував його еротичні нюанси без хтивого підґрунтя. Він кожну цифру перетворював на музичну ноту, а графіки — на сюрреалістичні картини. Більшість колег не розуміла цих його порівнянь науки із мистецтвом, особливо чудернацьку «необхідність» присутності теології або реліігії — як кому — у дослідах. Однак професор не зважав ні на що. «Наука і є Богом», — казав він. Електрони, фотони світла, гравітація, чорні діри, мідь, вода — усе це Бог, адже за їх відсутності відсутнє і саме життя. Дрібні частинки, з яких складається світ, претендують на ім’я справжнього божества. А відсьогодні Губер став ще на крок ближче до пізнання незвіданого. Ерсель Кауфман на мить затримала погляд на його короткій борідці, а згодом зважилась зазирнути у глибокі сірі очі. Заплямоване втомою обличчя, попри вік, не втрачало шарму. Ерсель Кауфман тримала теку із документами напоготів. Промайнуло кілька секунд, перш ніж професор відволікся від своїх думок і звернув увагу на лаборантку. Як і більшість працівників команди, Ерсель офіційно вважалась підлеглою Губера,

8 але він терпіти не міг офіціозу, ба навіть більше — вважав усіх рівними. — Дай-но мені ще раз характеристику нашого кристала. Жінка поспішно передала йому теку із зображеннями структури фосфіду ніобію 1. Ще з двадцятих років минулого століття вчені полювали на ферміони Вейля 2, намагаючись створити частинку певного виду симетрії з відсутньою масою. Тепер, коли один із цих напівметалів був зовсім поряд, професора Губера охоплювало приємне хвилювання. Він добре усвідомлював, що його відкритя дасть неабиякі можливості ученим усього світу. — Усе готово? — запитав професор. — Давно. — Ерсель засяяла щирою юною усмішкою. Науковиця Дрезденського інституту досліджень твердого тіла та матерiалiв iменi Лейбніца, якій от-от мало виповнитись тридцять, нагадувала професорові чорну діру — загадкова, однак притягує до себе все у радіусі Всесвіту. — Чекаємо, доки ви скеруєте вимірювання термоелектричного транспорту. — Гм. «Це аномалія, — лиш губами промовив він, — у всіх сенсах аномалія». — Думаєш, вийде? — професор востаннє запитально звів брову та кивнув у бік дошки. 1 Фосфід ніобію (NbP) — темно-сірий кристал, який складається із об’єднання металу ніобія та фосфору. (Тут і далі прим. авт.) 2 Ферміони Вейля, або квазічастинки Вейля — електрони, в яких відсутня маса та взаємодія між собою, однак наявна підвищена рухливість. У лабораторних умовах проявляються у збудженні внутрішньої решітки кристала, крізь який проходять електромагнітні промені. Щоб знайти ці частинки, необхідне надзвичайно точне підлаштування хімічного складу матеріалу. На відміну від електронів, вони не схильні до зворотного розсіювання, при якому частка наштовхується на перешкоду та втрачається для струму — ферміони Вейля або проходять, або обтікають її, через що здатні призвести до появи надшвидкісної електроніки.

9 — Звісно! Це ж давно підтверджено теоретично. Не бачу жодних перепон, щоб щось пішло не так. — Мила Ерсель надихає. Як завжди. Леон Губер тихо засміявся та разом із лаборанткою рушив до дверей, що вели до комп’ютерної лабораторії. Усередині троє науковців схилилися над моніторами в передчутті надважливого відкриття. Кожен зосереджувався на власній роботі. Процес не повинен був тягнутися довше кількох хвилин: зафіксувати дані та внести до бази. Найважливіший крок — проаналізувати отримані дані з сусідньої лабораторії — повинен був зробити високий американець Морґан Еббот, професор кафедри фізики Каліфорнійського університету. Попри хвилювання, всі непохитно вірили у свій успіх. Вони повинні-таки зафіксувати аномалію! Ентузіазм колег підтримував і сам професор Губер, хоч і доволі стримано. Він прекрасно розумів, що у науці неможливо бути впевненим у чомусь на всі сто відсотків. Із плином часу змінювалися технології, а разом з ними удосконалювались людські погляди. Сивочолий професор уявляв, як сьогоденні теорії за кілька років припадатимуть пилом на поличці шкільних бібліотек, даючи поштовх новим творінням. — Починайте, хлопці, — впевнено дав команду Губер та швидко попрямував до виходу.

10 — А ви хіба не братимете участь? — Александер Бунге, чоловік із глибоко посадженими очима та світлим гарно вкладеним волоссям здивовано дивився на керівника. Цей науковець із першого дня співпраці не міг зрозуміти підходу Губера до таких важливих проєктів. Александера дратувала певна меланхолійність дій професора, хоча вона й була поєднана із міцною виваженістю та впевненістю. Проте Бунге був переконаний, що такої суміші не повинно бути у голові співробітника глобальної компанії «IBM Research» 1. Робота із квантами вже давно повинна була перетворити Губера із тюхтія на монстра наукового світу. Старий дивний тюхтій — і такий могутній! Тридцятичотирирічний Александер Бунге завжди мріяв про такі ж можливості, натомість вважав себе хлопчиськом, який грався у пісочниці. Відчуття меншовартості пробуджувало його зі сну, розривало болем груди й затягувало у глибоку депресію. — Я чекатиму на висновки у коридорі, Морґане, — Губер навмисне проігнорував зауваження Александера, звертаючись до американця, і вийшов з лабораторії. — Дивний старий, — буркнув собі під ніс Александер. — Губер — один з найкращих учених світу. Тобі за все життя навіть на винищувачі його не наздогнати. Може, він і дивний, проте справу свою знає добре. «Скоро з’ясуємо», — подумав Александер, тамуючи гнів. Перед початком напруга майже не відчувалася. Кожен із трійці згадував власні перші досліди, які проводив в далекій юності у лабораторіях університетів Лейпцига, Гамбурга чи Берклі. Щоразу дослідження перетворювалися із захоплюючих життєвих миттєвостей на калькуляторні перевірки теоретичних задач. Саме тому Морґан Еббот зазвичай покидав лабораторію, не чекаючи закінчення, висновки експериментів були чіткими 1 «IBM Research» — найбільша промислова дослідницька організація, яка налічує дванадцять лабораторій на шести континентах. Почала свою роботу в 1945 році в Нью-Йорку, США.

11 та прогнозованими. Однак не цього разу. 19 червня 2017 року все було інакше. Члени команди Леона Губера затамовували подих в передчутті надважливого відкриття. Пауль Краузе, учений з надто міцною тілобудовою, оголосив про початок експерименту. Це він заткнув рот новачку Бунге і досі зиркав на його приховане тремтіння. «Чому він так нервується?» — думав Краузе, натомість озвучив інше: — Мікрострічка у нормі. Перебуває між чотирма зондовими термометрами. Електрично ізольована лінія нагрівача готова. За кілька днів до початку цього експерименту Ерсель Кауфман лабораторно ініціювала ріст монокристалів 1. Стрічки вирізала з об’ємних кристалів, використовуючи сфокусований галієвий іонний пучок 2. Найважливішим було відслідковувати відповідність повздовжнього напрямку із віссю кристала фосфіду ніобію. Сьогодні ж уся робота перейшла до чоловічого складу команди: вони, напружено згорбившись, сиділи за комп’ютерами. Через вимкнений кондиціонер спинами науковців ковзали краплини поту. — Починаємо прогрів. «Повинно вийти», — переконував себе Пауль Краузе. Новачок Бунге ж думками був далеко поза кріолабораторією. Між скронями невпинно пульсувала нав’язлива думка, яка нещадно жерла усе тіло. Вони обіцяли… Прошу, не підведи! Почалися термоелектричні виміри у вакуумі в температурному змінному кріостаті — пристрої, в якому постійно підтриму1 Монокристали — рідкісні у природі кристали із неперервною та непорушною структурою. Великі монокристали вирощують штучно у лабораторних умовах. 2 Розрізи сфокусованим галієвим іонним пучком утворюють на обладнанні, схожому на растровий електронний мікроскоп, але з використанням важчих частинок — іонів. Принцип дії полягає у тому, що іони галію під дією прискорення від електричного поля зіштовхуються із взірцем. Завдяки своїй кінетичній енергії вони «вибивають» атоми матеріалу взірця із субмікронною точністю.

12 валась кріогенна температура 1. Виготовлені лаборанткою Кауфман стрічки з’єднали дротом та встановили на тримачі так, щоб дозволити їх обертання під кутом від –10 до 370 градусів. Досліджувались три параметри термоелектричного перенесення, за якими пильно стежили науковці крізь екрани комп’ютерів: електрична провідність, термоелектрична провідність та термоелектрорушійна сила. — Постійна напруга в 1 мВ від джерела напруги Йокогави, — промовив худорлявий Юрґен Домашке, обличчя якого нагадувало обтягнутий тканиною череп, — все добре. Вимірюю електропровідність у двозондовій конфігурації. — Отримав дані, — тихо звітував Морґан Еббот. Опісля чоловіки взялися до вимірювання термоелектричної провідності за схожою схемою, однак без накладеного на зразок електричного поля. — Морґане, — гукнув Краузе, — отримуй калібрування термометра. — Є! Еббот обожнював, коли його німецькі колеги спілкувалися англійською. Вони наче із важким зусиллям різко видихали слова, огортаючи їх жорстким металевим дзвоном. Але зараз глузд та важливість справи стримували його від звичного тонкого гумору. Обличчя не випромінювало жодних емоцій, воно перетворилося на кам’яну плиту, прорізану тонкими щілинами очей. Кількахвилинну тишу перервав Пауль Краузе: — Симетрія порушується. Працює! Екрани комп’ютерів замиготіли графіками та градієнтами. Американець отримував дані та перетворював їх у таблиці, малюнки і купи символів. — Губер зрадіє, коли побачить… Не встиг Краузе договорити фразу, як двері у комп’ютерну кімнату відчинилися і усередину влетіла висока жінка у такому ж білосніжному халаті, як і у всіх присутніх. Лора Гесс була 1 Температура менша за 120 кельвінів, або приблизно –153 °C.

13 співробітником «IBM Research» та однією з керівників проєкту з визначення аномалії. Вираз її строгого гострого обличчя змагався із проявами нетерплячості та обережності. Лора поправила розпатлане волосся, серед якого віднедавна почали старанно виднітися тонкі сіро-білі смужки, та обвела поглядом чоловіків. Широкі усмішки на обличчях науковців говорили самі за себе. — Позитрони 1?! — Поки дані не оброблені, але… Жінка спрямувала замкнену енергію до американця й наблизилась до нього ледь не впритул: — У нас вийшло чи ні? — Частинки перестрибують на протилежні енергетичні стани. Їхній спін змінюється. — Температура? — Розігнали до вісімдесяти за Кельвіном. — Пауль Краузе єдиний не піддавався передчасним емоціям. Не зараз. Не перед Лорою. — Отже, баланс правих та лівих фермiонiв зміщується. — Ніхто з присутніх не міг сказати з упевненістю, чи жінка зраділа. Лора Гесс вкотре пробіглася пальцями по скуйовдженому волоссю. — Необхідно повідомити Губера. Після цього Лора мовчки вибігла з лабораторії. Усе відбувалося настільки швидко, що чоловіки не змогли бодай якось відреагувати та оговтатися. Вони тільки перезирнулись, очікуючи, що хтось пояснить, звідки з’явилось таке шило в одному місці цієї Гесс. — То що? — запитав Краузе, після чого повільно відкинувся у кріслі. — Дані готові, — відповів американець. — Ще трішки, і буде аналіз. — То ми створили її? — Пауль Краузе схрестив руки на грудях. Біцепси напружилися, розтягуючи вузькі рукави халата. 1 Позитрон — елементарна частинка із родини ферміонів, належить до антиматерії. Має однакові з електроном характеристики, окрім того, що електричний заряд позитрона додатній.

14 — Схоже на те. — Гадаю, можна вже святкувати. Усі троє знову поринули у мовчання та застигли, ніби хтось занурив їх до густого бетону. Лише тінь зрідка ворушилась під тьмяним освітленням. Світ змінювався. Цього разу в кріолабораторії Гамбурзького університету. — Стривай, це ще не відкриття, далеко не відкриття. «Не відкриття, — мислив Александер Бунге, — поки що не відкриття». Розділ 2 20 червня 2017 року У небі над Марокко «Boeing 737» перехилило на праве крило. Крізь динаміки заспокійливо похрипував голос капітана, однак обличчя молодих іспанок-стюардес не могли приховати німий жах, що різав судомами. Підлогу, крісла та внутрішню підшивку літака трусило, мов іграшку, запхану до шейкера. Дверцята багажних полиць не витримували та вистрілювали до вузького проходу поодинокі пластмасові валізи з наплічниками. Несамовитий гул турбін авіалайнера сочився крізь кожну щілину та бив по вухах приглушеною вібрацією. Усім цим хаосом царювали хрипкі крики пасажирів. Літак на кілька секунд повернуло в горизонтальне положення. Від різкого вивертання червона валіза з металевими ніжками та гострими обрамленими краями пролетіла з багажного сховку над головою чорнявого іспанця. Під тихе бурмотіння молитви він тільки встиг вловити мить, як валіза приземлилась на руку огрядної жінки, яка сиділа попереду. Іспанець на мить відволікся, переконуючи себе, що почув саме тріск валізи, а не променевої кістки. Але писк, який вирвався з її блідих губ, повернув чоловіка до жорстокої реальності. Останнє знервоване звернення капітана обірвалося різким нахилом вправо. Мусульманка у хвостовій частині літака втупи-

15 лася в ілюмінатор, міцно притискаючи до грудей маленького сина. Чорний палантин 1 злетів з голови, оголивши болотяночорне, зав’язане у ґульку довге волосся, а візерункова джелаба 2 перекосилася від різких смикань крихітних кулачків. Жінка ревно молила про бодай останню зустріч зі своїм чоловіком. Коли «Boeing 737» подолав позначку в два кілометри до поверхні землі, усе затрусилося з потрійною силою. Принаймні так здавалось усім пасажирам. Двох чоловіків, не застібнутих пасками безпеки до крісел, повиривало з місць та мов з гармати кинуло салоном. Перший вилетів із третього ряду й пробив головою грудну клітку сидячої біля виходу стюардеси. З її горла вирвався важкий короткий видих, і вона одразу знепритомнiла. Іншого підкинуло до багажних полиць та приземлило верхньою щелепою до пластикової опорної ручки стільця. Хаос поглинав людей, реальність плуталася із нічним жахіттям. Секунди тягнулися хвилинами, збиваючи темп зближення із землею. Кілька телефонів та один невеликий лептоп промайнули салоном літака, розбиваючись на друзки у зіткненні з тілами зомлілих пасажирів. Жодних звернень пілотів «Boeing» більше не звучало. Єдина притомна стюардеса міцно стискала голову між колін та намагалась подумки вирахувати ймовірність виживання. Серед нестямних безпорадних криків було виразно чути чиєсь «Боже мій!». Кілометр до зіткнення. При свідомості залишилась половина пасажирів, і більшість з них про це дуже шкодувала. Гучніше за шум турбін та вигуки переляканих блідих людей вистукувало в грудях серце, яке відмовлялося миритися із неминучим. Воно все швидше й швидше розганяло кров організмом, але мозок вже провалився у простраційне середовище, виходу з якого не було. 1 Палантин (у мусульман) — жіноча накидка у вигляді великої хустки, якою обв’язують голову. 2 Джелаба (з араб. jellaba) — традиційний одяг в Марокко та інших країнах Північної Африки у вигляді довгого балахона з капюшоном.

16 Сто п’ятдесят метрів до зіткнення. Із кабіни пілотів чутно сигнал тривоги. Десь чутно крик «Ми помремо!». Кисню бракувало навіть на короткий вдих. Доводилося вигинатись, закидувати потилицю назад та дихати животом, прорізаючи шкіру міцними пасками. Через задуху лисуватий марокканець дер пальцями хрипле горло. Ніс літака падав перпендикулярно до горизонту. Повітря зникло зовсім. В ілюмінаторах можна було розрізнити світлофори та людей, що тікали у паніці. Десять метрів до зіткнення. Усе скінчиться… — Остапе! Літак трощив місто в радіусі сотні метрів. Стіни невисоких будівель обвалились, розкидуючи цеглу та ховаючи під собою перехожих. — Гей, чуваче! Хлопець задихався. Груди відбивали гопака в такт несамовитому серцю, а краплини поту марно намагалися приховати сироти на тілі. — …що таке? Остап Макарчук немов випірнув з-під води після кілометрового запливу. Жах зіткнення лоукостівського літака із землею розвіявся масною плівкою перед очима. Усе верталося на свої місця. Ще за кілька миттєвостей зумів упізнати грубуватий голос друга. — До тебе звертаються, — одним видихом промовив Віталій. Під русявою чуприною Остапа Макарчука від народження приховувалася жорстка аерофобія, і всі останні три місяці підготування до мандрівки він постійно повторював друзям про неможливість польоту. Натомість хлопець пропонував дістатися до Марокко поромом з Іспанії. Це зняло б питання страху перед падінням, додало б досвіду кожному в мореплавстві та продовжило на кілька днів подорож самою Іспанією. Однак після кількахвилинних пошуків квитків у мережі хлопці вирішили одноголосно, що ціна за пором занадто висока, тому залишається лише літак.

17 Остап перевів погляд від кирпатого носа Віталія ліворуч. У вузькому проході чорнява стюардеса вичікувально обперлася ліктем на спинку крісла. Коротке волосся слухняно зачесане за вуха, жодних сережок та яскравого макіяжу. — Show me your seat belts, please 1, — наполегливіше повторила стюардеса. Хлопець пучками пальців протер вимучене сонне обличчя. Понівечені та розрубані навпіл тіла все ще майоріли перед очима. І хоч як Остап намагався, однак за двадцять шість років ця фобія жодного разу не покидала його, якщо поряд перебувало щось схоже на крилату машину. — Остапе, отямся! — Віталій не витримав та штовхнув ліктем йому в ребра. Гострий біль на мить отямив Остапа Макарчука, і він поглянув на свої паски безпеки. Крізь сон хлопець кілька разів човгався й випадково накрив їх картатою червоною сорочкою. Задерши її, він показав стюардесі пристібнуті паски, і та задоволено продовжила обхід. — Ми приземляємось, — кивнув Віталій кудись по інший бік ілюмінатора. Хмари, що огортали важкими обіймами літак, коли Остап засинав, уже розсмокталися. Грецький профіль Віталія, який передався йому від матерi-кiпрiотки, огортало сліпуче світло. Під гул турбін поступово наближалася суха жовто-червона земля. — Міг просто задерти сорочку, — голос напівсонного Остапа бринів роздратуванням. — Ти ж знаєш, що я завжди пристібнутий, навіть у машині. — Вона б тебе однаково розбудила. — Віталій щось видивлявся крізь віконце. — Негоже вмирати уві сні. — Пішов ти… — Та чому ти сердишся? — Віталій нарешті відволікся і з повною серйозністю поглянув на друга. На мить його погляд 1 Покажіть мені ваші паски безпеки, будь ласка (англ.).

18 зупинився на насуплених бровах та сірих очах Остапа. Віталія дратували світлі очі у чоловіків. Він вважав, що це додавало їм жіночої тендітності. — Нема чого так боятися: літаки офіційно визнані найбезпечнішим видом транспорту у світі. — Так, але падати з десяти тисяч метрів… — Подумаєш! Ліве вухо Остапа заклало й болісно поколювало. Затиснути ніс та швидко видихнути — це ніколи не допомагало. Єдине, що йому залишалося, — щораз ковтати слину із напруженими вухами. У такі моменти хлопець знову проклинав своє життя, нарікаючи на надмірну слабкість. Остапові кортіло хоча б на день спробувати себе у ролі альфа-самця зі здоровим тілом та успішною кар’єрою, на кшталт цього довбня Віталія Сипка. — Як там Яник із Мартою? — Він спробував відволіктись від думок, прицмокуючи сухим язиком. Колишній університетський одногрупник зиркнув через плече туди, де б мали сидіти огрядний очкарик та вродлива білявка у чорній майці. Оскільки ніхто з них чотирьох не хотів доплачувати авіакомпанії, щоб мати змогу обрати собі місця, «Ryanair» 1 зробила це за них безкоштовно, хаотично розкинувши літаком. Вгледівши Віталія, Ян та Марта всміхнулися і привітно помахали йому. Віталій на мить затримав погляд на дівчині, ніби вивчав контраст смаглявої загорілої шкіри. — Не можеш їх знайти чи що? — Остап вкотре смикнув пасок, перевіряючи міцність, проте погляду від друга не відводив ні на мить. — Та ні, он вони. Все гаразд. Віталій розвернувся, зручніше вмощуючись у кріслі. Ця мандрівка мала для нього неабияке значення. Хлопець вдихнув глибше та закотив очі під лоба. Літак хитнуло й відчутно потягнуло вниз. 1 «Ryanair» — найбільша у Європі бюджетна авіакомпанія пасажирських перевезень. Заснована 1985 року в Ірландії.

19 — От бляха-муха, — залаявся Остап. — Ніби кишки з рота полізуть, еге ж? — Віталій не міг не піджартувати над другом. Хлопець свято вірив у те, що таким чином допомагає Остапові відволіктись від страхів і виконує, так би мовити, роль емоційного рятівника. — Повір, не зрадієш, як обтраскає і тебе. — Не бійся, ще хвилин десять, і прибудемо до африканської землі їсти банани. Розділ 3 20 червня 2017 року Саї, Марокко — Грьобане пекло… Через суху сорокачотириградусну задуху слова вилітали із болючим роздираючим прихрипом. Щойно Остап вдихнув перші дози марокканського повітря, як горлянку звело спазмом і назовні вирвався сухий кашель. — Але ж яке красиве пекло! — до них приєдналася Марта. Дівчина міцно тримала фотоапарат та знімала хлопців на фоні аеропорту. Гарні смагляві спортивні ноги — єдине, про що міг думати Віталій, дивлячись на неї. Четверо друзів залишили біло-синій літак подалі за спинами, крокуючи за хвилею пасажирів до термінала. Серед лазурного неба прямо над головами височів жовтогарячий розпечений диск. Примруживши обидва ока, Ян зиркнув на сонце, а потім одразу собі під ноги. — Дивіться! — тихо гукнув він до друзів, все ще вдивляючись в асфальтовану землю. Решта троє повторили за ним. Навколо тіла на сірому порепаному полотні темніла невелика еліпсоїдна пляма, яка дзеркально повторювала кожен рух. — Тінь! — усмішка прокотилась обличчям дівчини. — Вона прямо під нами. — Ще ніколи не бачив, щоб сонце було так високо.

20 — Чудесне, — дівчина заворожено бурмотіла під ніс, — просто чудесне пекло. Зовнішня архітектура термінала нагадала Остапові величезний нічний клуб. Білі широкі смуги тягнулися гострими кутами від землі до самого даху. Сіро-коричневі ж мережили білизну стін, утворюючи у власному сплетінні уявні гігантські зірки. За кожною такою смугою чергувала скляна, схожих розмірів та із сірими візерунками, що нагадували округлі пелюстки квітів. Щойно за туристами зачинилися розсувні вхідні двері, пекуча задуха враз поступилася звабливій прохолоді. — Кондиціонер! — радісно вигукнула Марта, насолоджуючись можливістю знову нормально дихати. Внутрішня частина аеропорту вражала. Коридори із двоярусними фонтанами, звідки раз у раз вистрілювали струмені холодної води, змінювалися озелененими відпочинковими подвір’ями. Схожу на мурашник центральну залу перетинали вузькі згруповані потоки мандрівників із замисленими похмурими гримасами. Дехто з них щось записував на невеликому білому клаптику паперу, стоячи на коліні або ж узагалі сидячи на землі. За всім тут пильно стежили шестеро озброєних військових. Один із них, чорнявий високий чоловік із вимуштруваною поставою в уніформі, підійшов до Віталія, говорячи ледь розбірливою англійською. Решта залишилася осторонь, вирішивши не втручатися. Віталій був тим, хто вирішував майже усі питання, окрім організаційних. Незважаючи на екзотичну та дещо футуристичну красу інтер’єру, у повітрі все ж висіла напруга. За хвилину Віталій Сипко повернувся до своїх друзів і закликав їх у бік невисокого столика: — Нам необхідно заповнити туристичні анкети, інакше не випустять звідси. — Здається, це стосується кожного ново… — Остап не встиг договорити, як терміналом прокотився голосний звук сухого кашлю. — Прокляття! — Акліматизація, — підтримав Ян друга лясканням по плечі. — І довго вона триватиме?

21 — Як у кого. Залежить від організму. — Із його фобіями та шмаркальними зимами акліматизація, мабуть, триватиме впродовж усієї мандрівки. — У голосі Віталія знову бриніла та дивна суміш співчуття та зневаги. — Замовкни, Вєталь. Остап знову розкашлявся, чим привернув погляд двох військових. Вони не відходили від українців уже кілька хвилин. — Я піду по анкетки, а ви пошукайте ручки. Бажано чотири, щоб швидше вийти з цієї зорової в’язниці. — Фарбована білявка скинула наплічник на землю, зав’язала довге кучеряве волосся у вузол і рушила до столикa, біля якого скупчилися розгублені іноземці. Віталій поглядом погладжував звабливі риси її оголених ніг. — Гадаєш, їй дозволять розгулювати Фесом в таких коротких шортиках? — Ні. Рамадан, можливо, і виручить на деякий час, але довгу сукню таки доведеться вдягнути. Остап перехопив погляд одногрупника. Його прихована хтивість поступалася захопленню. — Слину підітри, вона не з твоєї ліги. — А з чиєї? Твоєї? Ха! — напівгрек грайливо розкуйовдив волосся, від чого ще більше став схожим на балканця. Це було його завченим прийомом, коли поруч з’являлася симпатична дівчина. Незабаром Марта повернулася, стискаючи у руці про всяк випадок шість анкет. Кожен взявся заповнювати поля причини візиту до Марокко, термiну перебування, місця проживання та вiдповiдних паспортних даних. Зі слів молодого француза у смокінгу, з яким дівчина встигла перекинутись двома словами біля столика, такі анкети іноземці повинні були заповнювати у кожному готелі та хостелі, лікарні, відділку поліції чи будь-якій іншій установі. Такі реєстрації допомагали контролювати потік туристів поіменно, відстежувати їхні дії та останнє місцеперебування.

22 Заповнені бланки Марта поскладала у стопку й віднесла найближчому військовому. Підходити до озброєної людини було не так вже й просто, особливо якщо вона підозріло свердлить тебе поглядом. Охоронець незрозуміло глянув на анкети й, активно жестикулюючи руками, вигукував щось французькою. Марта перелякано відійшла крок назад, однак на допомогу своєму напарнику одразу поспішив нижчий, але товстіший марокканець, у такій же випрасованій до найдрібніших деталей уніформі. — Registry, — товстань тицьнув пальцем праворуч, — registry, registry. — Ходімо, — хлопці підійшли до дівчини й за лікоть відвели її подалі від військових. — Нам потрібно до паспортного контролю. — Сподіваюся, не всі вони такі злі, — сказала Марта, одягаючи наплічник. — Мріятимеш, коли нам не вліплять печатки. — А що, можуть відмовити? — Всіляке буває, — знизав плечима Ян. — Знайомих так і не впустили. — Ну, хоч буде про що в статті написати. Чотири роки тому Марта Лівінська покинула навчання у Київському національному університеті Шевченка, вирішивши, що без подорожей її життя неповноцінне. Відтоді Марокко — двадцять восьма відвідана нею країна. Щодня дівчина викладала невеликі тексти у соцмережах, підкріплюючи їх фотознімками, а також вела у записнику короткі нотатки, які по приїзді додому перетворювались на розлогі статті. Марта полюбляла називати себе професійним фрілансером. Кожну статтю вона уважно вичитувала по кілька днів і лише тоді надсилала їх до різних інтернет-видань на кшталт «Inspired». Деякі навіть вдавалось перекладати англійською та просувати на іноземні платформи, хоч оплата за такі зусилля була мізерною. Перед організацією подорожі до Марокко дівчина проштудіювала накращі статті «National Geographic Traveler», «Matador

23 Travel» та «Los Angeles Times Travel» — видання, якi платять від сорока до ста п’ятдесяти доларів за статтю. Виписала основні тези та структуру тексту, сформувала найкращі композиції для фото- та відеоматеріалу. Марті кортіло покинути писати до другорядних вітчизняних видань та перейти у вищу лігу, тому ця подорож мала неабияке значення для її амбіцій та самореалізації. І нотатки першої статті почалися із зустрічі з озброєними військовими аеропорту Фес-Саї. Розділ 4 20 червня 2017 року Гамбург, Німеччина — Ти чому такий похмурий, друже? — почувся монотонний голос позаду. Александер Бунге отямився від глибокої задуми. Він тонув у просторі університетської їдальні, втупившись у невидиму точку над своєю тарілкою, доки поруч не виросла здоровенна постать молодого напарника. Досі навіть навколишній гамір не міг відволікти Александера від настирливої підсвідомості. Він глипнув ліворуч через плече на новоприбулого: чорна сорочка тісно облягала міцне тіло хлопця, а під пахвами темніли невеликі острівки плям від поту. Йонас Штральковські прибув до Гамбурга два місяці тому із Дрезденського інституту дослiджень твердого тiла та матерiалiв, і цього часу вистачило, щоб команді він сподобався. Навіть професор Леон Губер оцінював Йонаса краще, ніж Александера. Принаймні так здавалось самому Александеру. Глипнувши на бородатого Йонаса, йому таки вдалося впорядкувати думки та сконцентруватися. Але було важко приховати гнівну заздрість. Хіба він чимось відрізнявся від насупленої дитини? — Хто похмурий? — Александер знову опустив погляд на свою тарілку. — Просто замислився. — Можна присісти поруч? Сам винен, що не дерся вище, ніж цей спітнілий.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx