16 Сто п’ятдесят метрів до зіткнення. Із кабіни пілотів чутно сигнал тривоги. Десь чутно крик «Ми помремо!». Кисню бракувало навіть на короткий вдих. Доводилося вигинатись, закидувати потилицю назад та дихати животом, прорізаючи шкіру міцними пасками. Через задуху лисуватий марокканець дер пальцями хрипле горло. Ніс літака падав перпендикулярно до горизонту. Повітря зникло зовсім. В ілюмінаторах можна було розрізнити світлофори та людей, що тікали у паніці. Десять метрів до зіткнення. Усе скінчиться… — Остапе! Літак трощив місто в радіусі сотні метрів. Стіни невисоких будівель обвалились, розкидуючи цеглу та ховаючи під собою перехожих. — Гей, чуваче! Хлопець задихався. Груди відбивали гопака в такт несамовитому серцю, а краплини поту марно намагалися приховати сироти на тілі. — …що таке? Остап Макарчук немов випірнув з-під води після кілометрового запливу. Жах зіткнення лоукостівського літака із землею розвіявся масною плівкою перед очима. Усе верталося на свої місця. Ще за кілька миттєвостей зумів упізнати грубуватий голос друга. — До тебе звертаються, — одним видихом промовив Віталій. Під русявою чуприною Остапа Макарчука від народження приховувалася жорстка аерофобія, і всі останні три місяці підготування до мандрівки він постійно повторював друзям про неможливість польоту. Натомість хлопець пропонував дістатися до Марокко поромом з Іспанії. Це зняло б питання страху перед падінням, додало б досвіду кожному в мореплавстві та продовжило на кілька днів подорож самою Іспанією. Однак після кількахвилинних пошуків квитків у мережі хлопці вирішили одноголосно, що ціна за пором занадто висока, тому залишається лише літак.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx