19 — От бляха-муха, — залаявся Остап. — Ніби кишки з рота полізуть, еге ж? — Віталій не міг не піджартувати над другом. Хлопець свято вірив у те, що таким чином допомагає Остапові відволіктись від страхів і виконує, так би мовити, роль емоційного рятівника. — Повір, не зрадієш, як обтраскає і тебе. — Не бійся, ще хвилин десять, і прибудемо до африканської землі їсти банани. Розділ 3 20 червня 2017 року Саї, Марокко — Грьобане пекло… Через суху сорокачотириградусну задуху слова вилітали із болючим роздираючим прихрипом. Щойно Остап вдихнув перші дози марокканського повітря, як горлянку звело спазмом і назовні вирвався сухий кашель. — Але ж яке красиве пекло! — до них приєдналася Марта. Дівчина міцно тримала фотоапарат та знімала хлопців на фоні аеропорту. Гарні смагляві спортивні ноги — єдине, про що міг думати Віталій, дивлячись на неї. Четверо друзів залишили біло-синій літак подалі за спинами, крокуючи за хвилею пасажирів до термінала. Серед лазурного неба прямо над головами височів жовтогарячий розпечений диск. Примруживши обидва ока, Ян зиркнув на сонце, а потім одразу собі під ноги. — Дивіться! — тихо гукнув він до друзів, все ще вдивляючись в асфальтовану землю. Решта троє повторили за ним. Навколо тіла на сірому порепаному полотні темніла невелика еліпсоїдна пляма, яка дзеркально повторювала кожен рух. — Тінь! — усмішка прокотилась обличчям дівчини. — Вона прямо під нами. — Ще ніколи не бачив, щоб сонце було так високо.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx