22 Заповнені бланки Марта поскладала у стопку й віднесла найближчому військовому. Підходити до озброєної людини було не так вже й просто, особливо якщо вона підозріло свердлить тебе поглядом. Охоронець незрозуміло глянув на анкети й, активно жестикулюючи руками, вигукував щось французькою. Марта перелякано відійшла крок назад, однак на допомогу своєму напарнику одразу поспішив нижчий, але товстіший марокканець, у такій же випрасованій до найдрібніших деталей уніформі. — Registry, — товстань тицьнув пальцем праворуч, — registry, registry. — Ходімо, — хлопці підійшли до дівчини й за лікоть відвели її подалі від військових. — Нам потрібно до паспортного контролю. — Сподіваюся, не всі вони такі злі, — сказала Марта, одягаючи наплічник. — Мріятимеш, коли нам не вліплять печатки. — А що, можуть відмовити? — Всіляке буває, — знизав плечима Ян. — Знайомих так і не впустили. — Ну, хоч буде про що в статті написати. Чотири роки тому Марта Лівінська покинула навчання у Київському національному університеті Шевченка, вирішивши, що без подорожей її життя неповноцінне. Відтоді Марокко — двадцять восьма відвідана нею країна. Щодня дівчина викладала невеликі тексти у соцмережах, підкріплюючи їх фотознімками, а також вела у записнику короткі нотатки, які по приїзді додому перетворювались на розлогі статті. Марта полюбляла називати себе професійним фрілансером. Кожну статтю вона уважно вичитувала по кілька днів і лише тоді надсилала їх до різних інтернет-видань на кшталт «Inspired». Деякі навіть вдавалось перекладати англійською та просувати на іноземні платформи, хоч оплата за такі зусилля була мізерною. Перед організацією подорожі до Марокко дівчина проштудіювала накращі статті «National Geographic Traveler», «Matador
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx