10 • Еллі Конвей неї навколішки на підлозі й енергійно відтирає підошву її правої ступні шматком свіжої морської водорості, придбаної у порту Владивостока перед відправленням потяга. Тримаючи в руках журнал, Ірина гортає його без будь- якого інтересу, її думки далеко від цього. Потяг їхатиме до Москви цілих шість днів, а мобільний зв’язок майже відсутній, хоча «передові технології» їм обіцяли. Вона не зможе поговорити з подругами або сестрою. Не зможе пожалітись на те, що застрягла в вагоні — у цій позолоченій кареті — з чоловіком, від якого їй хочеться на стіну дертися. Не зможе розказати, як його м’який голос нервує її і як вона почувається пришпиленим метеликом, коли він звертає на неї свої позбавлені кольору та життя очі, сховані за тими безободковими окулярами. Та коли б вона й могла з ними поговорити, що б вони їй сказали? Що попереджали її про шлюб із чужинцем, у той час коли вона могла обирати будь-кого серед нащадків старих російських родів, у яких покоління так само легко простежити, як вени на руці? Що, зробивши свій непродуманий вибір, вона має втішатися, витрачаючи його мільярди? Будинком для відпочинку на озері Валдай. Квартирою в Найтсбриджі. Віллою на французькій Рив’єрі. Шикарним умеблюванням. Новою яхтою. Черговими ліпосакціями? Довгим нарощеним волоссям? Вона зробила вже стільки операцій, що коли стає перед дзеркалом, то не впізнає власного обличчя. «Обережно, — сказав він, коли минулого разу вона повернулася з приватної клініки в Беверлі-Гіллз, де натягала чутливу з певного часу шкіру щік назад, до лінії волосся, — якщо потягнеш трохи сильніше, то шкіра порветься, як старий паперовий пакетик…» Косметологиня, що саме приклала пемзовий камінець до шорсткішої частини п’яти, натиснула надто сильно. — Дивися, що робиш! — Ірина буцяє її ногою, жінка втрачає рівновагу й виставляє руку, якою штовхає фарфорову миску й розбризкує воду по м’якому килиму. — Ідіотка!
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx