«Притулок пророцтв» Деніела Кіза
31 —Це як хороший і поганий поліцейський? Ти, по-моєму, хо- роший. Алексі пхнув Рейвен на унітаз. Без сідельця. Холодна кераміка. Коли вона зробила свою справу, він підняв її за плечі і штовхнув за завісу в душ. Відкрутив воду. Холодна! Заходився її мити. —Отримуєш насолоду? —Ще ні, — відповів Алексі. —Краще поквапся, а то твій старий тебе випередить. Алексі засунув її назад в гардероб і замкнув двері. Хтось вже встиг там прибрати. —Одягни щось сухе з вішака. —Це ж чоловічі речі. —У темряві ніхто не розрізнить. —Так і мій тато казав. Якщо я одягатимусь, як хлопець, то типи на зразок твого батька мене не облапуватимуть. Алексі гримнув дверима. —А твій дурний батько замість того щоб тебе захищати, розніс собі голову. —Не залишай мене. Тиша. НавпомацкиРейвен знайшла у темряві штани і светр та одягла їх. Скільки часу минуло? Спогад—як спалах. Постріл. Вона пере- буває поза своїм тілом. Дивиться. На себе. На кров, що крапає з батькового чола. Його кров’ю Алексі виводить на стіні: «Сім- надцяте листопада». —Що таке «Сімнадцяте листопада»? — спитала Рейвен. —Дізнаєшся, коли я зможу тобі довіряти. —Ти вже можеш мені довіряти. Ще один день? Ще одна ніч? Рейвен закалатала у двері. —Я хочу їсти! Глухо. Вона робить позначки днів. А менші відрізки? Година? Дві? Двері відчинилися, і хтось тицьнув їй у руки тарілку. Рейвен за- нурила у неї палець.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx