«Atlas Obscura. Найдивовижніші місця планети»
А н г л і я?/?1 3 ? ?Машини, які ходять, їдять і рухаються Автоматони — механічні фігури, що могли імітувати рухи людей чи тварин, існували століттями, та найбільшої популярності зажили у XVIII та XIX століттях. Турок, створений 1770 року, був одним із найдивовижніших автоматонів. То був механічний чоловік у тюрбані, який грав у шахи з будь-ким, хто кидав йому виклик. Машина мандрувала по всьому світові, змагаю- чись із такими суперни ками, як Наполеон Бонапарт і Бенджамін Франклін. На початку XIX століття дивовижна тямущість та вміння Турка вражали публіку і збивали з пантелику скептиків, які підозрюва- ли прихований обман. Урешті-решт уважні глядачі, серед них Едґар Аллан По, що 1835 року побачив Турка у Вірджи- нії, розкрили його таємницю: всередині ховалася людина. У шафці під шаховою дошкою сидів, зігнувшись, шаховий майстер, який при світлі свічки рухав фігури, смикаючи важелі, що управляли рукою Турка, і відстежував ходи на власній мініатюрній шаховій дошці. Турок виявився хитромудрою містифікацією. Якщо Турок спантеличував своїх суперників, справжні автоматони захоплювали глядачів своїми реалістичними рухами. Качка-поїдачка, яку 1739 року створив Жак де Вокансон, махала крилами, рухала головою, їла зерно і незабаром після того випорожнюва- лась. Процес травлення був несправжній — у за- дній частині автоматона містився резервуар із качиним послідом, що випадав пропорційно до кількості «спожитого» зерна. Одначе це був перший крок у напрямку створення, як сподівався де Вокансон, справжньої машини-їдчині. У 1768 році П’єр Жаке-Дро з двома синами розпочали роботу над створенням Музикантки, Художника й Письменни- ка, витративши на трьох ляльок аж шість років. Зараз вони зберігаються у Женевському музеї мистецтва та історії. Музикантка грає на органі, її груди здіймаються й опускаються, імітуючи дихання, а тіло рухається у такт музиці, мов у натхненного піаніста. Художник і Письменник одягнені в однакові мереживні сорочки, золоті атласні бриджі й червоні оксамитові жакети. Обоє сидять за столом. Поки Художник малює один із чотирьох запрограмованих малюн- ків, серед яких портрет Людовіка?XV з собакою, Письменник умочує гусяче перо в чорнило й пише довільний текст із 40 літер. Наприкінці XIX століття дуже популярними були «парові люди». Усе почалося з моделі, яку 1868 року виготовив 22-річний мешканець Нью-Джерсі Задок Дедерік. То був чоловік у циліндрі, який тягнув карету; він був на зріст 236 см. У його величезно- му торсі містився паровий котел, який виробляв достатньо енергії, щоб автоматон міг крок за кроком рухатися вперед. У 1893 році канадець Джордж Мур створив подібну модель, але вже без карети. Вона досягала 4 м заввишки і скидалася на середньовічного лицаря. З його ніздрів висувалися труби, і коли він рухався, здавалося, ніби він видихає пару. Однак його пересування були доволі обмежені. Автоматон кріпився до горизонтального важеля, який підтримував його у вертикальному положенні, і міг рухатися лише по колу. Тигр Тіпу, що символічно показує ворожнечу між населен- ням Індії та британцями, які колонізували її у XVIII столітті, — це керована важелями індійська механічна іграшка, і зараз вона зберігається у Музеї Вікторії та Альберта. Вона зображує тигра, який шматує безпорадно- го британського офіцера. Поворот важеля примушує офіцера кволо підіймати ліву руку, щоб закрити від нападника своє обличчя. Коли рука підіймається й опускається, крізь дві мембрани всередині механізму проходить повітря. Утворюються звуки, схожі на ричання звіра і крики людини в передсмертних муках, не залишаючи жодного сумніву щодо переможця в цьому протистоянні. Турком ізсередини управляла людина. Тигр Тіпу, увіковічнений під час трапези.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx