Частина 1 ХАЛЕПА Ті, хто судять людину за руків’ям і піхвами, чи впізнаєте ви хороший клинок? Джедідая Ґрант
ЯКИЙСЬ БОЯГУЗ –Золото. — Віст промовив це слово так, наче нерозв’язну загадку. — Люди від нього дуріють. Шай кивнула: —Ті, що ще не подуріли. Вони сиділи біля «М’ясної Таверни Стапфера», що за назвою нагадувала бордель, але насправді була лише найгіршою забігайлівкою в радіусі вісімдесяти кілометрів. І це при тому, що конкуренція за таке звання була лютою. Шай примостилась на мішках у своєму возі, а Віст — на огорожі, де він постійно засідав як скалка в дупі, котру він там і загнав. Вони стежили за натовпом. —Я сюди приїхав, щоб бути подалі від людей, — сказав Віст. Шай кивнула: —І от що вийшло. Минулого літа можна було цілий день тинятися в місті й не побачити і двох незнайомців. Та й за пару днів їх було не зустріти. Але кілька місяців і золота лихоманка багато змінюють. Тепер Скверділ тріщав по швах від золотошукачів. Односторонній рух на захід, до омріяних багатств. Дехто одразу їхав далі, хтось зупинявся й робив свій внесок у місцеву торгівлю та хаос. Колеса возів стукотіли, мули реготали, коні іржали, воли й інша худоба ревіли. Чоловіки, жінки та діти всіх рас і соціальних прошарків теж ревіли різними мовами та в різних тональностях. То могло б бути досить яскраве видовище, якби пилюка не перетворювала все навколо на сіре багно.
12 Віст гучно надпив із пляшки. —Таке різноманіття, правда? Шай кивнула: —Всі хочуть щось урвати задарма. Люди божеволіють від надії. Чи від жадоби — залежить від того, наскільки ви вірите в людей. У випадку Шай віра ця була сумнівною. Всі були ніби п’яні від шансу залізти в крижану порожнечу, вирвати собі з неї нове життя. Лишити будні на березі, ніби скинути шкіру, і піти навпростець до щастя. —Не хочеш до них приєднатись? — спитав Віст. Шай притиснула язик до передніх зубів і плюнула крізь щілину між ними. —Тільки не я. Якщо вони й перейдуть Дальній Край живими, існує велика ймовірність, що зиму вони проведуть, борсаючись у крижаній воді й копаючи мул. А як у лопату вдарить блискавка, що тоді? У багатіїв теж трапляються проблеми. Були часи, коли Шай думала, що зможе щось урвати задарма. Скинути шкіру й піти далі з усмішкою. Та виявилось, що іноді коротка стежка веде не туди, куди ти хочеш. Ще й тягнеться кривавими землями. — Вони від самих чуток про золото дуріють. — Віст ковтнув ще. Кадик на його худорлявій шиї смикнувся. Він глянув на двох майбутніх старателів, що боролись біля кіоску за останню кирку. Продавець марно намагався їх заспокоїти. — Уяви, що з цими покидьками буде, якщо вони таки знайдуть самородок. Шай і уявляти не треба було. Вона таке вже бачила, і спогади були не з приємних. — Чоловікам небагато треба, щоб поводитись як тварини. —Як і жінкам, — додав Віст. Шай примружилась. —Чого ти на мене дивишся? —Ти перша, про кого я подумав.
13 —Не певна, чи мене тішить така близькість. Віст засміявся, вишкіривши великі зуби, і передав їй пляшку. —Чому в тебе немає чоловіка, Шай? —Мабуть, я не дуже люблю чоловіків. —Ти нікого не любиш. —Не я в цьому винна. —Винні всі інші? —Багато хто. Вона ретельно витерла горлечко пляшки й зробила ковточок. Шай знала, що маленький ковток легко перетворюється на великий, потім на пляшку, а потім вона прокидається від запаху сечі з однією ногою в струмку. Дехто на неї розраховував, а вона більше не хотіла бути розчаруванням. Тих двох, що боролись за кирку, розтягнули, й вони тепер верещали один одному прокльони кожен своєю мовою. Жоден не розумів іншого, але суть вони, здається, вловили. У цій метушні кирка кудись зникла. Мабуть, поцупив спритніший авантюрист, поки ніхто не дивився. —Люди точно божеволіють від золота, — тужливо промурмотів Віст. — Втім, якби земля розверзнулась і простягнула мені щось хороше, я б не відмовився від самородка. Шай подумала про ферму, про все, що там треба зробити, про час, якого в неї на це немає, і потерла свої загрубілі великі пальці. На мить похід у гори здався не таким і божевіллям. Що як там справді є золото? Розкидане в якомусь струмку в величезній кількості, чекає поцілунку її сверблячих пальців. Шай Саус, найщасливіша жінка Ближнього Краю… —Ха. — Вона відігнала цю думку, як надокучливу муху. Великі надії — це розкіш, яку вона не може собі дозволити. — З мого досвіду, земля нічого просто так не роздає. Не більше, ніж ми добуваємо в шахтах. —А в тебе його багато? — Га? — Досвіду.
14 Вона підморгнула й віддала йому пляшку. —Більше, ніж ти уявляєш, старий. Значно більше, ніж у цих старателів, це точно. Вона похитала головою, дивлячись на натовп новоприбулих. На вигляд — витончені представники Союзу, вдягнені радше для пікніка, ніж для прогулянки в кілька сотень кілометрів крізь безжальну пустелю. Люди, які мали б насолоджуватись комфортним життям, раптом вирішили ризикнути й замахнутись на більше. Шай гадала, як скоро вони приповзуть назад, побиті й злиденні. Якщо доповзуть. —А де Ґаллі? — спитав Віст. —На фермі, дивиться за моїми братом і сестрою. —Давно його не бачив. —А його тут давно й не було. Каже, боляче їздити верхи. —Старішає. Як і всі ми. Як побачиш, передай, що мені його бракує. —Якби він тут був, то одним махом видудлив би твою пляшку й ти б його проклинав. —Можу уявити. — Віст зітхнув. — Так буває, навіть коли за кимось сумуєш. Заповненою вулицею продирався Лемб. Його сиве волосся стирчало над натовпом, попри те, що він неабияк сутулився. Навіть більше, ніж зазвичай. —Що в тебе? — спитала Шай, зістрибнувши з воза. Лемб скривився, ніби знав, що зараз буде. —Двадцять сім? Його бурмотіння смикнулося вкінці, ніби то було запитання, але насправді він мав на увазі «Наскільки сильно я напаскудив?». Шай похитала головою, вп’явшись язиком у щоку й даючи йому зрозуміти, що це провал середнього ґатунку. —Ти якийсь клятий боягуз, Лембе. — Вона стукнула по мішку, від чого в повітря знялась хмара пилу. — Я не для того два дні все це сюди тягнула, щоб віддати задарма.
15 Він ще більше скривився. Сивобороде обличчя вкрилось старими шрамами й зморшками, обвітрене й брудне. —Торгівля — це не моє. Шай, ти ж знаєш. — Нагадай, а що взагалі твоє. Окрім як тягати мішки? — кинула вона через плече й рушила до «Обмінника Клея», пропустивши кілька галасливих кіз і боком ковзнувши в натовп. —Це вже щось, хіба ні? — пробурчав Лемб. У крамниці було ще тісніше, ніж на вулиці. Пахнуло спиляним деревом, спеціями та натрудженими тілами. Шай довелось протиснутись між працівником і чорнющим південцем, який намагався щось пояснити невідомою їй мовою. Тоді обійшла пральну дошку, що звисала з низьких кроков, і недбало штовхнула її ліктем. Пройшла повз насупленого Ґоуста, у чийому рудому волоссі стирчали гілочки та листя. Весь цей народ, що преться на захід, — можливість заробити. І горе тому торгівцю, що спробує стати між Шай і її грошима. —Клей! — заревіла вона, бо шепотіти тут було марно. — Клей! Продавець, який саме зважував на величезних вагах борошно, насупився. —Шай Саус у Скверділі. Мені сьогодні щастить. —Схоже на те. Ціле місто бовдурів, яких можна надурити! — Вона зробила акцент на останньому слові. Кілька голів повернулись. Клей уперся своїми великими кулаками в стегна. —Ніхто нікого не дурить, — сказав він. —Не дурить, поки я за всім стежу. — Шай, ми з твоїм батьком домовились про двадцять сім. —Ти знаєш, що він мені не батько. І знаєш, що ніхто ні про що не домовиться, поки я не погоджусь. Клей вигнув брову, зиркнувши на Лемба. Північанин втупився в підлогу й почав відходити вбік, ніби намагався
16 зникнути. Попри свою кремезність, Лемб ніколи не витримував прямих поглядів. Він був турботливою людиною, завзятим робітником, гідним замінником батька для Ро, Піта і Шай, коли та йому дозволяла. Хороша людина, але, дідько, якийсь боягуз. Шай соромилась через нього, і це змушувало її нервувати. — Скверділ 1 — дивна назва для міста, де ти ведеш справи! Минулого сезону ти платив двадцять вісім, при тому, що й чверті цих клієнтів не було. Я візьму тридцять вісім. —Що? — Клей писнув пронизливіше, ніж збирався. — Це що, золоте зерно? —Саме так. Найвищої якості. Молола власними мозолястими руками. —І я молов, — пробурмотів Лемб. — Цить, — сказала Шай. — Я візьму тридцять вісім і ані копійчиною менше. —Оце так! — спалахнув Клей, і його товсте обличчя вкрилось зморшками від гніву. — Я дам тобі двадцять дев’ять, бо любив твою матір. —Ти ніколи нікого не любив, крім свого гаманця. Якщо не даси тридцять вісім, я стану біля твоєї крамниці й продаватиму трохи дешевше, ніж ти. Він знав, що вона це зробить, навіть якщо їй самій не вигідно. Ніколи не кидайся погрозами, які не можеш виконати бодай на половину. —Тридцять один, — просичав він крізь зуби. —Тридцять п’ять. —Ти всіх затримуєш, егоїстичне стерво! — Біда в тому, що всі ці добрі люди почули про його прибутки й рано чи пізно допетрають, що й до чого. 1 Скверділ — від англійських слів «square deal», що означає «чесна угода». (Прим. перекл.)
17 —Я затримуватиму цих покидьків, доки Ювенс не повернеться з царства мертвих, але отримаю свої тридцять п’ять. —Тридцять два. —Тридцять п’ять. —Тридцять три, й можеш уже підпалити мою крамницю, коли йтимеш! —Не спокушай мене, товстуне. Тридцять три, й докинь пару нових лопат та корму для моїх волів. Вони їдять майже як ти. — Шай плюнула на долоню й простягнула йому руку. Клей невдоволено пошамкав ротом, але теж плюнув у свою, і вони потиснули руки. —Ти як твоя мати. —Терпіти її не могла. — Шай проштовхалась до дверей, лишивши Клея зганяти злість на наступному клієнтові. — Не так і складно, правда? — гукнула вона Лембу через плече. Дебелий старий північанин подлубався у вусі. —Я б погодився на двадцять сім. —Це тому, що ти якийсь клятий боягуз. Краще спробувати, ніж жити в страху. Хіба не так ти мені завжди казав? —Час показав недоліки цієї поради, — пробурмотів Лемб, але Шай уже вітала себе з перемогою. Тридцять три — хороша ціна. Вона трохи порахувала, й виявилось, що вистачить навіть на книжки для Ро. Після того, як вони залатають дах сараю і візьмуть пару племінних свиней, замість тих, яких зарізали взимку. Можливо, можна було б узяти ще й насіння, спробувати оживити грядку капусти. Вона всміхалась, міркуючи, на що можна пустити ці гроші і що збудувати. Не потрібні великі мрії, вистачить і маленьких, казала іноді її мати, коли була в гуморі. —Тепер нумо тягати мішки, — мовила Шай. Може, Лемб уже й не молодий і повільний, як стара корова, але він досі був дужий. Підіймав будь-яку вагу. Все, що мала робити Шай, — це залізти на віз і закидати мішки
18 йому на плечі, поки він стояв і майже не скаржився. Лемб хапав по чотири за раз і тягнув на подвір’я Клея, ніби в мішках було пір’я. Шай була вдвічі за нього менша й на двадцять п’ять років молодша, та й роботу мала легшу, але незабаром з неї вже лився піт. Жилет прилипнув до спини, а волосся — до обличчя. Натерті руки порожевіли і вкрились білим пилом, а язик стирчав у щілині між зубами. Лемб тримав по два мішки на кожному плечі, майже не задихавшись. Глибокі зморшки від усмішки торкнулись його очей. —Хочеш відпочити, Шай? Вона зиркнула на нього. —Від твоєї в’їдливості. —Можу перетягти кілька мішків і зробити тобі ліжечко. Може, десь і ковдра є. Можу заспівати тобі перед сном. Як тоді, коли ти була молодша. —Я ще молода. —Так. Іноді я згадую ту маленьку дівчинку, що мені всміхалася. — Лемб глянув кудись у далечінь і похитав головою. — І гадаю, що ми з твоєю мамою зробили не так. —Вона вмерла, а від тебе жодної користі. — Шай узяла ще один мішок і жбурнула йому на плече, піднявши перед тим якомога вище. Лемб лише всміхнувся, коли вона ще й стукнула по ньому. —Здається, все. — Розвертаючись, він мало не врізався в іншого північанина, такого ж дебелого, але злішого на вигляд. Чоловік почав гарчати прокльонами, але потім замовк. Лемб поплентався далі, опустивши голову, як він завжди робив за перших ознак халепи. Північанин насупився до Шай. —Що? — спитала вона, глянувши на нього. Він зиркнув на Лемба й пішов, чухаючи бороду. Тіні видовжувались, а хмари на заході рожевіли, коли Шай кинула Клею останній мішок, а той простягнув їй гроші
19 в шкіряній сумочці, що звисала з його товстого вказівного пальця. Вона випросталась, витерла рукавицею чоло, відкрила сумочку й зазирнула. —Тут усе? —Я тебе не пограбую. —Саме так, дідько. — Вона почала рахувати. Злодія завжди можна відрізнити за тим, з якою турботою він ставиться до своїх грошей, казала її мати. —Може, мені варто передивитись кожен мішок і переконатись, що там нормальне зерно, а не лайно? Шай пирхнула: —А якби там було лайно, ти б його не продавав? Торгівець зітхнув: —Хай буде по-твоєму. —Хай буде. —Так завжди буває, — сказав Лемб. Всі замовкли, поки вона бряжчала монетами й рахувала в голові. —Чув, Ґлама Ґолден виграв ще один бій у ямі біля Ґреєра, — сказав Клей. — Кажуть, він найжорсткіший покидьок у Ближньому Краї, а жорстких покидьків тут вистачає. Треба бути дурнем, щоб проти нього ставити. І дурнем, щоб із ним битися. —Це точно, — пробурмотів Лемб, який завжди мовчав, коли йшлося про насилля. —Чув від одного мужика, він так віддухопелив старого Ведмедя, що в того кишки з дупи полізли. —Це ж весело, хіба ні? — спитала Шай. —Але ж не коли серуть нутрощами. —Така собі історія. Клей знизав плечима. —Я знаю й гірші. Чули про бій біля Ростода? —Щось чула, — пробурмотіла вона, намагаючись не збитись.
20 —Повстанців знову розбили. Цього разу сильно. Всі втекли. Принаймні ті, кого не схопила Інквізиція. —Бідолашні покидьки, — сказав Лемб. Шай на мить зупинилась, але тоді продовжила рахувати. Навколо повно бідолашних покидьків, але це не її справа. Їй вистачає турбот із братом, сестрою, Лембом, Ґаллі, фермою. Немає часу ридати через біди інших, які ті самі й накликали. —Можливо, вони стануть у Малкові. І не лише вони. — Затріщав паркан, коли Клей сперся на нього своєю широкою спиною, запхнувши руки під пахви так, що лише великі пальці стирчали. — Війна майже закінчилась, якщо це можна назвати війною. Багато людей втратили землю. Усе або згоріло, або ще щось. Шляхи відкриті, кораблі пливуть. Народ раптом кинувся шукати щастя на заході. — Він кивнув на натовп, що не розходився, хоч сонце вже сідало. — Це лише перші ластівки. Наближається повінь. Лемб шморгнув носом. — Скоро вони побачать, що гори — це не суцільний гігантський шмат золота, і потечуть назад. —Дехто так. А дехто пустить коріння. А тоді прийде Союз. Скільки б землі в Союзу не було, їм завжди треба ще, тим паче коли пахне грошима. Той старий виродок Сарміс стоїть на кордоні й брязкає мечем за Імперію. Але він ним постійно брязкає. Думаю, це не зупинить приплив. — Клей підійшов до Шай і заговорив тихіше, ніби розповідав таємницю. — Я чув, агенти Союзу вже були в Гормрингу, говорили про анексію. —Вони підкуповують людей? — В одній руці у них монета, звісно, але в іншій — клинок. Як завжди. Треба вирішити, що робити, якщо вони прийдуть у Скверділ. Маємо триматися разом. Ті, хто тут уже давно. —Мене не цікавить політика. — Шай узагалі не цікавило те, від чого виникають проблеми. —Нікого не цікавить, — сказав Клей, — але іноді політика цікавиться нами. Прийде Союз і принесе закон.
21 —Здається, закон — не така й погана штука, — збрехала Шай. —Може, й так. Але за законом ідуть податки, як за віслюком віз. —Не скажу, що обожнюю податки. —Це просто більш вигадливий спосіб красти, хіба ні? Нехай мене краще пограбує чесна людина, в масці і з кинджалом, ніж якийсь холоднокровний виродок із ручкою та папірцем. —Не знаю, — пробурмотіла Шай. Нікому з людей, яких вона грабувала, це не сподобалось. Деяким — менше за інших. Вона висипала монети в торбинку й затягнула шнурок. —Порахувала? — спитав Клей. — Усе на місці? —Цього разу так. Але я не втрачатиму пильності. Торгівець вишкірився: —Іншого я й не чекав. Вона прихопила ще деякі речі — сіль, оцет, цукор, бо той з’являвся лише періодично, шмат в’яленої яловичини, пів пачки цвяхів. Клей очікувано пожартував, що вона й сама гостра, як цвях. Шай очікувано пожартувала, що приб’є цвяхом хазяйство Клея до його ноги. Лемб очікувано пожартував, що хазяйство Клея замале для цього. Вони трохи пореготали зі своїх дотепів. Захопившись, Шай мало не купила Піту нової сорочки, але цього вони собі вже не могли дозволити, скільки б та не коштувала. Лемб погладив її по руці, й вона взяла натомість голки та нитки, щоб пошити нову сорочку з його старих. Мабуть, вона могла б зшити штук п’ять для Піта з однієї Лембової, такий хлопець був худий. Голки були якісь незвичайні. Клей сказав, їх виготовляли на машині в Адуа, по сотні за раз. Шай всміхнулась, уявивши, як Ґаллі хитає сивою головою і каже: «Голки з машини, що ж буде далі?». А Ро покрутила б їх у своїх прудких пальцях, намагаючись зрозуміти, як це зробили.
22 Шай на мить спинилась біля спиртного й облизала губи. Скло виблискувало бурштином у темряві. Та все ж змусила себе пройти повз, сперечаючись із Клеєм через його ціни. —Ніколи більше не приходь у цю крамницю, божевільна сучка! — кинув їй услід продавець, поки вона вмощувалась на возі біля Лемба. — Ти мене мало не розорила! —До наступного сезону? Він помахав своєю пухкою рукою, відвернувшись від клієнтів. —Так, побачимось. Вона потяглась до гальм і мало не торкнулася бороди північанина, на якого перед тим наштовхнувся Лемб. Той стояв біля воза з таким виглядом, ніби намагався щось пригадати, заткнувши великі пальці за пояс для меча. Біля його долоні стирчало велике просте руків’я. Грубуватий на вигляд персонаж. Коло ока блищав шрам, що ховався іншим кінцем у шершавій бороді. Мило всміхаючись, Шай дістала ніж і перевернула лезо так, щоб воно ховалося за її рукою. Краще мати клинок і не втрапити в халепу, ніж втрапити в халепу й не мати клинка. Північанин щось сказав своєю мовою. Лемб трохи згорбився, навіть не озирнувшись. Чоловік знову заговорив. Лемб буркнув щось у відповідь, смикнув за поводи, й віз покотився. Шай погойдувалася в такт колесам. Коли вони трохи проїхали розритою вулицею, вона зиркнула через плече. Північанин стояв у куряві з-під їхніх коліс і супився. —Що він хотів? — Нічого. Вона сховала ніж у піхви, вперлась одним черевиком у поручень, відкинулась і натягла нижче капелюха, щоб призахідне сонце не світило в очі. — У світі повно дивних людей. Якщо переживатимеш, що вони думають, то хвилюватимешся все життя. Лемб згорбився сильніше, ніж завжди, ніби хотів провалитись у власні груди.
23 Шай пирхнула: —Ти такий довбаний боягуз. Він глянув на неї і відвернувся. —Це не найгірше, ким може бути людина. Сміючись, вони виїхали на вершину пагорба, й перед ними простягнулась маленька долина. Лемб щось говорив. Він повеселів, коли вони виїхали з міста. Ніколи не почувався комфортно в натовпі. Шай теж збадьорилася, коли вони під’їхали до дороги, що насправді була лише двома вицвілими стежками у високій траві. В юності вона пережила складні часи. Дуже складні. Боялась, що її вб’ють просто неба й залишать гнити. Чи впіймають, повісять і викинуть на поталу собакам. Часто посеред ночі вона обливалася потом від страху і присягалася щомиті дякувати долі, якщо та дозволить їй ще раз пройти цією непомітною дорогою. Вічної вдячності так і не сталось, але такі вже вони, обіцянки. Їй ставало легше, поки віз котився додому. А тоді вони побачили ферму, і сміх застряг у неї в горлі. Вони їхали мовчки, а вітер шарпав траву навколо. Шай не могла дихати, говорити, не могла думати. Її жи´ ли ніби наповнились крижаною водою. Вона зістрибнула з воза й побігла. —Шай! — заревів Лемб, але вона його майже не чула. У голові лунало власне хрипке дихання. Вона бігла вниз схилом, а земля й небо здригалися довкола. Мчала крізь стерню на полі, де вони менше тижня тому збирали врожай. Перестрибнула повалений паркан. Скрізь у багні було куряче пір’я. Вона добігла до подвір’я. До того, що колись було подвір’ям. Безпорадно застигла. Від будинку залишилися тільки обвуглені балки, сміття та хиткий димар. Диму не було. Мабуть, дощ загасив вогонь день чи два тому. Але все згоріло. Вона побігла до решток спаленого сараю, трохи схлипуючи з кожним подихом.
24 Ґаллі висів на великому дереві. Його повісили над могилою її матері й повалили надгробок. Із нього стирчали стріли. З десяток чи більше. Шай здалося, ніби її вдарили в живіт. Вона зігнулась, обхопила себе руками й застогнала, а дерево застогнало з нею, коли вітер захитав листя та труп Ґаллі. Бідолашний старий покидьок, який і мухи не образив. Він погукав її, коли вони їхали в місто. Сказав, щоб не хвилювалася, бо за дітьми він нагляне. Шай засміялась і відповіла, що не хвилюватиметься, бо це діти за ним наглянуть. Вона нічого не бачила, очі боліли від вітру. Ще сильніше стиснула руки. Раптом їй стало так холодно, ніби вже ніщо й ніколи її не зігріє. Вона чула, як гупають черевики Лемба, повільніше й повільніше, доки він підійшов і став поруч. —Де діти? Вони перевернули догори дном будинок і сарай. Неквапливо, ретельно, наполегливо. Лемб відтягував обгорілі балки, а Шай продиралась крізь попіл, впевнена, що зараз знайде кістки Піта та Ро. Але в будинку їх не було. Як і в сараї. Як і на подвір’ї. Вона шукала одержимо, намагаючись заспокоїти страх; шалено, щоб угамувати надію. Розгрібала скло, сміття, але єдиним, що стосувалось її брата й сестри, був обгорілий іграшковий коник, якого Лемб вирізав для Піта кілька років тому, і обпалені сторінки з книжки Ро, які вона пропустила між пальців. Діти зникли. Шай стояла й дивилась перед собою, затуливши пораненою рукою рота. Груди її скажено здіймались і опускались. Вона могла думати лише про одне. —Їх викрали, — прохрипіла вона. Лемб кивнув. Його сиве волосся й борода були всі в сажі. — Навіщо? —Я не знаю. Вона витерла чорні руки об сорочку й стиснула в кулаки.
25 —Треба йти за ними. — Так. Шай присіла біля дерева. Витерла носа й очі. Пішла до наступного пошарпаного клаптя землі. Знайшла втоптану в багно порожню пляшку. Той, хто це зробив, навіть не намагався замести сліди. Скрізь відбитки копит коней, що бігали довкола. —Думаю, близько двадцяти. А може, й із сорок коней. Тут вони залишили запасних. —Може, щоб везти дітей? —Щоб везти їх куди? Лемб лише похитав головою. Вона пішла далі, намагаючись сказати хоч щось, щоб заповнити мовчанку. Прагнучи робити хоч щось, лише щоб не думати. —Як на мене, вони прийшли із заходу й рушили на південь. Тікали поспіхом. —Я принесу лопати. Поховаємо Ґаллі. Вони впорались швидко. Шай видерлась на дерево, на якому знала кожну гілку, кожен сучок. Колись вона часто на нього лазила, до того, як з’явився Лемб. Мати дивилась, а Ґаллі плескав у долоні. А тепер її мати похована під цим деревом, а Ґаллі висить на ньому. Якимось чином вона відчувала, що це через неї. Не можна просто так поховати таке минуле, як у неї, і вийти сухою з води. Шай перерізала мотузку, поламала стріли, пригладила скривавлене волосся Ґаллі. Лемб вирив могилу біля її матері. Дівчина закрила вирячені очі покійника й поклала руку на його холодну щоку. Він здавався таким маленьким, худим. Вона хотіла вкрити його плащем, але того не було. Лемб незграбно опустив його в яму, й вони разом її засипали. Потім підняли надгробок матері й витоптали навколо траву. Холодний вітер крутив чорно-сірі цятки попелу, що торкались землі й зникали.
26 —Може, треба щось сказати? — спитала Шай. —Мені нíчого говорити. — Лемб знову вмостився на возі. До заходу сонця лишалося близько години. — Цим ми не поїдемо, — сказала Шай. — Я бігаю швидше, ніж ці кляті воли. —Але довго ти не пробіжиш, ще й зі спорядженням. Немає сенсу поспішати. Яка в них фора? Два-три дні? І їхатимуть вони швидко. Ти казала, двадцятеро людей? Шай, треба бути реалістами. — Реалістами? — прошепотіла вона, не повіривши вухам. —Навіть якщо ми підемо пішки, не помремо з голоду чи не загинемо в бурі, навіть якщо їх наздоженемо, що потім? Ми навіть не озброєні. У нас лише твій ніж. Ні. Ми поїдемо так швидко, як нас повезуть Скейл і Калдер. — Він кивнув на волів, що трохи скубли траву, поки була можливість. — Спробуємо відділити кілька покидьків від зграї. Треба дізнатись, хто вони такі. —І так зрозуміло, хто вони такі! — сказала Шай, тицьнувши пальцем на могилу Ґаллі. — А що буде з Ро та Пітом, поки ми, бляха, вистежуватимемо їх? — Вона розкричалася, голос її розітнув тишу, й кілька жадібних воронів злетіли з дерева. Рот Лемба трохи сіпнувся, але він на неї не глянув. —Ми за ними поїдемо. — Ніби вони вже все вирішили. — Можливо, вдасться домовитись. Викупити дітей. —Викупити? Вони спалили твою ферму, повісили твого друга, вкрали твоїх дітей, а ти хочеш їм грошей дати? Ти клятий боягуз! Він досі на неї не дивився. —Іноді потрібен саме боягуз. — Його голос загрубів. Клекотів у горлі. — Пролита кров не відбудує ферми й не оживить Ґаллі. Все вже сталося. Найбільше, що ми можемо зробити, — повернути малих, у будь-який спосіб. Повернути їх живими. — Цього разу сіпання простягнулося через
27 усю його пошрамовану щоку й торкнулось ока. — А тоді побачимо. Шай востаннє озирнулась, і вони рушили назустріч призахідному сонцю. Її дім. Її надії. Як же все може змінитись за один день. Не залишилося нічого, крім кількох обгорілих балок, що стриміли до рожевого неба. Не потрібні великі мрії. Їй було так гірко, як ніколи до цього, хоч вона втрапляла в дуже-дуже кепські ситуації. Не могла навіть голову тримати. —Навіщо вони все спалили? — прошепотіла вона. —Декому просто подобається палити, — сказав Лемб. Шай озирнулась до нього. Пошарпане обличчя ховалось під старим капелюхом, а в одному оці мерехтіло майже зітліле сонце. Дивно, що він був такий спокійний. Людина, яка не мала сміливості поторгуватися, так легко сприймала смерть і викрадення дітей. Так реалістично дивилась на загибель усього, заради чого вони працювали. —Чому ти такий спокійний? — прошепотіла вона. — Ніби… ніби ти знав, що щось станеться. Він і досі не дивився на неї. —Щось завжди стається.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx