23 Шай пирхнула: —Ти такий довбаний боягуз. Він глянув на неї і відвернувся. —Це не найгірше, ким може бути людина. Сміючись, вони виїхали на вершину пагорба, й перед ними простягнулась маленька долина. Лемб щось говорив. Він повеселів, коли вони виїхали з міста. Ніколи не почувався комфортно в натовпі. Шай теж збадьорилася, коли вони під’їхали до дороги, що насправді була лише двома вицвілими стежками у високій траві. В юності вона пережила складні часи. Дуже складні. Боялась, що її вб’ють просто неба й залишать гнити. Чи впіймають, повісять і викинуть на поталу собакам. Часто посеред ночі вона обливалася потом від страху і присягалася щомиті дякувати долі, якщо та дозволить їй ще раз пройти цією непомітною дорогою. Вічної вдячності так і не сталось, але такі вже вони, обіцянки. Їй ставало легше, поки віз котився додому. А тоді вони побачили ферму, і сміх застряг у неї в горлі. Вони їхали мовчки, а вітер шарпав траву навколо. Шай не могла дихати, говорити, не могла думати. Її жи´ ли ніби наповнились крижаною водою. Вона зістрибнула з воза й побігла. —Шай! — заревів Лемб, але вона його майже не чула. У голові лунало власне хрипке дихання. Вона бігла вниз схилом, а земля й небо здригалися довкола. Мчала крізь стерню на полі, де вони менше тижня тому збирали врожай. Перестрибнула повалений паркан. Скрізь у багні було куряче пір’я. Вона добігла до подвір’я. До того, що колись було подвір’ям. Безпорадно застигла. Від будинку залишилися тільки обвуглені балки, сміття та хиткий димар. Диму не було. Мабуть, дощ загасив вогонь день чи два тому. Але все згоріло. Вона побігла до решток спаленого сараю, трохи схлипуючи з кожним подихом.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx