24 Ґаллі висів на великому дереві. Його повісили над могилою її матері й повалили надгробок. Із нього стирчали стріли. З десяток чи більше. Шай здалося, ніби її вдарили в живіт. Вона зігнулась, обхопила себе руками й застогнала, а дерево застогнало з нею, коли вітер захитав листя та труп Ґаллі. Бідолашний старий покидьок, який і мухи не образив. Він погукав її, коли вони їхали в місто. Сказав, щоб не хвилювалася, бо за дітьми він нагляне. Шай засміялась і відповіла, що не хвилюватиметься, бо це діти за ним наглянуть. Вона нічого не бачила, очі боліли від вітру. Ще сильніше стиснула руки. Раптом їй стало так холодно, ніби вже ніщо й ніколи її не зігріє. Вона чула, як гупають черевики Лемба, повільніше й повільніше, доки він підійшов і став поруч. —Де діти? Вони перевернули догори дном будинок і сарай. Неквапливо, ретельно, наполегливо. Лемб відтягував обгорілі балки, а Шай продиралась крізь попіл, впевнена, що зараз знайде кістки Піта та Ро. Але в будинку їх не було. Як і в сараї. Як і на подвір’ї. Вона шукала одержимо, намагаючись заспокоїти страх; шалено, щоб угамувати надію. Розгрібала скло, сміття, але єдиним, що стосувалось її брата й сестри, був обгорілий іграшковий коник, якого Лемб вирізав для Піта кілька років тому, і обпалені сторінки з книжки Ро, які вона пропустила між пальців. Діти зникли. Шай стояла й дивилась перед собою, затуливши пораненою рукою рота. Груди її скажено здіймались і опускались. Вона могла думати лише про одне. —Їх викрали, — прохрипіла вона. Лемб кивнув. Його сиве волосся й борода були всі в сажі. — Навіщо? —Я не знаю. Вона витерла чорні руки об сорочку й стиснула в кулаки.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx