25 —Треба йти за ними. — Так. Шай присіла біля дерева. Витерла носа й очі. Пішла до наступного пошарпаного клаптя землі. Знайшла втоптану в багно порожню пляшку. Той, хто це зробив, навіть не намагався замести сліди. Скрізь відбитки копит коней, що бігали довкола. —Думаю, близько двадцяти. А може, й із сорок коней. Тут вони залишили запасних. —Може, щоб везти дітей? —Щоб везти їх куди? Лемб лише похитав головою. Вона пішла далі, намагаючись сказати хоч щось, щоб заповнити мовчанку. Прагнучи робити хоч щось, лише щоб не думати. —Як на мене, вони прийшли із заходу й рушили на південь. Тікали поспіхом. —Я принесу лопати. Поховаємо Ґаллі. Вони впорались швидко. Шай видерлась на дерево, на якому знала кожну гілку, кожен сучок. Колись вона часто на нього лазила, до того, як з’явився Лемб. Мати дивилась, а Ґаллі плескав у долоні. А тепер її мати похована під цим деревом, а Ґаллі висить на ньому. Якимось чином вона відчувала, що це через неї. Не можна просто так поховати таке минуле, як у неї, і вийти сухою з води. Шай перерізала мотузку, поламала стріли, пригладила скривавлене волосся Ґаллі. Лемб вирив могилу біля її матері. Дівчина закрила вирячені очі покійника й поклала руку на його холодну щоку. Він здавався таким маленьким, худим. Вона хотіла вкрити його плащем, але того не було. Лемб незграбно опустив його в яму, й вони разом її засипали. Потім підняли надгробок матері й витоптали навколо траву. Холодний вітер крутив чорно-сірі цятки попелу, що торкались землі й зникали.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx