26 —Може, треба щось сказати? — спитала Шай. —Мені нíчого говорити. — Лемб знову вмостився на возі. До заходу сонця лишалося близько години. — Цим ми не поїдемо, — сказала Шай. — Я бігаю швидше, ніж ці кляті воли. —Але довго ти не пробіжиш, ще й зі спорядженням. Немає сенсу поспішати. Яка в них фора? Два-три дні? І їхатимуть вони швидко. Ти казала, двадцятеро людей? Шай, треба бути реалістами. — Реалістами? — прошепотіла вона, не повіривши вухам. —Навіть якщо ми підемо пішки, не помремо з голоду чи не загинемо в бурі, навіть якщо їх наздоженемо, що потім? Ми навіть не озброєні. У нас лише твій ніж. Ні. Ми поїдемо так швидко, як нас повезуть Скейл і Калдер. — Він кивнув на волів, що трохи скубли траву, поки була можливість. — Спробуємо відділити кілька покидьків від зграї. Треба дізнатись, хто вони такі. —І так зрозуміло, хто вони такі! — сказала Шай, тицьнувши пальцем на могилу Ґаллі. — А що буде з Ро та Пітом, поки ми, бляха, вистежуватимемо їх? — Вона розкричалася, голос її розітнув тишу, й кілька жадібних воронів злетіли з дерева. Рот Лемба трохи сіпнувся, але він на неї не глянув. —Ми за ними поїдемо. — Ніби вони вже все вирішили. — Можливо, вдасться домовитись. Викупити дітей. —Викупити? Вони спалили твою ферму, повісили твого друга, вкрали твоїх дітей, а ти хочеш їм грошей дати? Ти клятий боягуз! Він досі на неї не дивився. —Іноді потрібен саме боягуз. — Його голос загрубів. Клекотів у горлі. — Пролита кров не відбудує ферми й не оживить Ґаллі. Все вже сталося. Найбільше, що ми можемо зробити, — повернути малих, у будь-який спосіб. Повернути їх живими. — Цього разу сіпання простягнулося через
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx