27 усю його пошрамовану щоку й торкнулось ока. — А тоді побачимо. Шай востаннє озирнулась, і вони рушили назустріч призахідному сонцю. Її дім. Її надії. Як же все може змінитись за один день. Не залишилося нічого, крім кількох обгорілих балок, що стриміли до рожевого неба. Не потрібні великі мрії. Їй було так гірко, як ніколи до цього, хоч вона втрапляла в дуже-дуже кепські ситуації. Не могла навіть голову тримати. —Навіщо вони все спалили? — прошепотіла вона. —Декому просто подобається палити, — сказав Лемб. Шай озирнулась до нього. Пошарпане обличчя ховалось під старим капелюхом, а в одному оці мерехтіло майже зітліле сонце. Дивно, що він був такий спокійний. Людина, яка не мала сміливості поторгуватися, так легко сприймала смерть і викрадення дітей. Так реалістично дивилась на загибель усього, заради чого вони працювали. —Чому ти такий спокійний? — прошепотіла вона. — Ніби… ніби ти знав, що щось станеться. Він і досі не дивився на неї. —Щось завжди стається.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx