ЯКИЙСЬ БОЯГУЗ –Золото. — Віст промовив це слово так, наче нерозв’язну загадку. — Люди від нього дуріють. Шай кивнула: —Ті, що ще не подуріли. Вони сиділи біля «М’ясної Таверни Стапфера», що за назвою нагадувала бордель, але насправді була лише найгіршою забігайлівкою в радіусі вісімдесяти кілометрів. І це при тому, що конкуренція за таке звання була лютою. Шай примостилась на мішках у своєму возі, а Віст — на огорожі, де він постійно засідав як скалка в дупі, котру він там і загнав. Вони стежили за натовпом. —Я сюди приїхав, щоб бути подалі від людей, — сказав Віст. Шай кивнула: —І от що вийшло. Минулого літа можна було цілий день тинятися в місті й не побачити і двох незнайомців. Та й за пару днів їх було не зустріти. Але кілька місяців і золота лихоманка багато змінюють. Тепер Скверділ тріщав по швах від золотошукачів. Односторонній рух на захід, до омріяних багатств. Дехто одразу їхав далі, хтось зупинявся й робив свій внесок у місцеву торгівлю та хаос. Колеса возів стукотіли, мули реготали, коні іржали, воли й інша худоба ревіли. Чоловіки, жінки та діти всіх рас і соціальних прошарків теж ревіли різними мовами та в різних тональностях. То могло б бути досить яскраве видовище, якби пилюка не перетворювала все навколо на сіре багно.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx