12 Віст гучно надпив із пляшки. —Таке різноманіття, правда? Шай кивнула: —Всі хочуть щось урвати задарма. Люди божеволіють від надії. Чи від жадоби — залежить від того, наскільки ви вірите в людей. У випадку Шай віра ця була сумнівною. Всі були ніби п’яні від шансу залізти в крижану порожнечу, вирвати собі з неї нове життя. Лишити будні на березі, ніби скинути шкіру, і піти навпростець до щастя. —Не хочеш до них приєднатись? — спитав Віст. Шай притиснула язик до передніх зубів і плюнула крізь щілину між ними. —Тільки не я. Якщо вони й перейдуть Дальній Край живими, існує велика ймовірність, що зиму вони проведуть, борсаючись у крижаній воді й копаючи мул. А як у лопату вдарить блискавка, що тоді? У багатіїв теж трапляються проблеми. Були часи, коли Шай думала, що зможе щось урвати задарма. Скинути шкіру й піти далі з усмішкою. Та виявилось, що іноді коротка стежка веде не туди, куди ти хочеш. Ще й тягнеться кривавими землями. — Вони від самих чуток про золото дуріють. — Віст ковтнув ще. Кадик на його худорлявій шиї смикнувся. Він глянув на двох майбутніх старателів, що боролись біля кіоску за останню кирку. Продавець марно намагався їх заспокоїти. — Уяви, що з цими покидьками буде, якщо вони таки знайдуть самородок. Шай і уявляти не треба було. Вона таке вже бачила, і спогади були не з приємних. — Чоловікам небагато треба, щоб поводитись як тварини. —Як і жінкам, — додав Віст. Шай примружилась. —Чого ти на мене дивишся? —Ти перша, про кого я подумав.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx