Пролог Іноді мені сниться, що я перебуваю на дні величезного резервуара з водою. Від довгого перебування в ньому у мене починає деформуватись шкіра. Я відчайдушно намагаюся вибратися, але роблю це повільно і не можу зрозуміти, чи просуваюся вгору хоч трохи. Уві снах все має значення, і нічого не буває абсурдним. Коли я падаю в той резервуар, одразу починаю захлинатися. Здається, що це найжахливіші моменти мого життя. Потім я знаходжу громіздкий балон із киснем — думаю, мені його скинули згори. Завдяки йому я можу існувати під водою — поки що. Але вдихнути на повні груди у мене не виходить. Щільність води не дає мені нормально рухатися, я не твердо стою на ногах і постійно відчуваю неприємний тиск води на тіло. Моє існування стерпне, але болісне і неприродне. Я відчуваю, як через тривале перебування у воді мені гіршає. Не тільки фізично: я забуваю, як це — дихати повітрям, ходити по землі, бігати по траві.
8 Навколо тільки темрява, тиша та вода. Мені дуже хочеться вибратися, і я стараюся, дуже стараюся… але до поверхні ще так далеко. Гадаю, я спромігся піднятися, може, на чверть, а може, й на п’яту частину. Часом здається, що сили в руках та ногах вистачить на більше, аж ось вже наступного моменту вона зникає, і я починаю йти назад на дно. В моєму сні лише одна людина була спроможна мене врятувати. Вона б знала, що робити. Вона б пірнула до мене та допомогла виплисти на поверхню. Але її немає. І на її місці утворився цей резервуар. Вона — його причина. І вона не знає, що залишила по собі цю величезну баддю води, а в ній — людину, що тоне. Якби вона знала, то напевно жахнулася б. На жаль, крім неї, більше немає нікого, хто міг би мені допомогти. Хіба що сам я. Власними силами. Але як?
Розділ 1 Пробудження Дідько, як же хочеться пити. Сухість у роті — така мерзенна, наче нічого не пив два дні, — стала першим, що я відчув, щойно прийшов до тями. А за нею одразу головний біль. Сильний. Дуже сильний. Від потилиці поширювалося пульсуюче неприємне відчуття, ніби по ній кілька разів пройшлися молотом. Або ніби я добряче налигався напередодні. Не розплющуючи очей, обережно торкаюся голови в пошуках синця. Болить нещадно, але рука намацує тільки волосся і гладку шкіру. Напевно, все ж таки похмілля. Знати б ще, що саме я пив і навіщо так багато. І чому все тіло затерпло. І де я взагалі. Повільно розплющую очі, по яких одразу ж б’є засліплююче світло. У вухах дзвенить. Мружачись, впираюсь поглядом в поверхню столу, за яким, виявляється, сиджу. Судячи з закляклості в тілі, тут я і проспав всю ніч.
10 Думки спросоння та від болю плутаються. Де я? Це не мій стіл і не моя квартира. Все довкола чуже, незнайоме. Світла занадто багато і пахне вапном, наче в глибокій станції метро. Озираюся довкола. Якась кімната. Світло б’є з вікон праворуч — масивних, дерев’яних, старих. Їхні рами виглядають велично, але занедбано — вкриті потрісканою білою фарбою, вони здаються хіба не антикварними. Стіни, що оточують вікна, також білі. Але, на відміну від облущених віконних рам, від яскравої білизни стін в очах аж рябить. Підіймаю голову і дивлюсь угору запаленими очима. Стеля майорить десь дуже високо — до неї чотири чи п’ять метрів. Явно не метро. — О, гляньте, ще один прокинувся. Доброго ранку. Сіпнувшись, я спробував обернутися на голос, але надто швидко мотнув головою, і перед очима одразу промайнуло кілька болючих іскор. — Гей, обережніше, — пролунав ближче до мене другий голос. Я повернув голову праворуч — цього разу повільно — і побачив чоловіка, що сидів на сусідньому стільці. Придивився до нього, потираючи скроні. Окуляри, акуратна коротка борода. Я його знаю? Він простяг мені склянку. — На, випий. За кілька хвилин відпустить. Обережно беру склянку і вдивляюся усередину. Схоже на воду. Принюхався. Запаху немає. — Не хвилюйся, це звичайна вода, — усміхнувся мій сусід. — Щоправда, пий економніше, бо тут тільки один глечик на всіх.
11 — На всіх? — перепитав охриплим голосом, роблячи ковток. Так, вода. Прохолодна. Жадібно ковтаю, намагаючись позбутися сухості в роті. Голову справді починає відпускати. — Ага, — пролунав голос ззаду. — Привіт, — пробасив одночасно з ним хтось. — Ласкаво просимо до клубу, — промимрив третій. Я обернувся. Світло з вікон настільки засліпило мене спочатку, що я навіть не зрозумів, що в кімнаті були й інші люди. Переді мною стояло ще троє чоловіків. Один високий, худий. Обличчя витягнуте, холодне. Другий, навпаки, посміхався. Хоч і не дуже весело. Густе темно-каштанове волосся, дорогий діловий костюм. Перевів очі на третього — той на вигляд спортивний, молодий. Стоїть до мене боком, погляд опущений вниз, наче не має сил на мене дивитися. Усі вони здаються різними, але водночас якимись схожими. Напевно, справа в цій блідості та в темних колах під очима — вони у всіх точно були однакові. Хто ви, та що я в біса з вами тут роблю? — Ви хто? — спитав я після кількох секунд мовчання. Туман в голові та перед очима поволі розсіювався. — Сам не хочеш представитися? — холодно запитав пан Витягнуте Обличчя. — Що? — від різкого тону я розгубився. — Як тебе звати, питаю, — роздратовано повторив Витягнутий. — Я...
12 — Не треба, не кажи, — раптом перебив мене той, що сидів поряд. Я аж підскочив — на мить забув, що й він тут є. — Чого це... — роздратовано почав був Витягнутий. — Чуваче, заспокойся, — знову перебив Бородань. Голос його звучав примирливо: — Ніхто з нас не представився, і ми явно один одного не знаємо. Не нападай на хлопця. Він найдовше лежав непритомний. Бачиш же, ще не прийшов до тями. — Ти мені не вказуй, — кинув Витягнутий. Він явно хотів продовжити сперечатися, але я перервав його, бо зовсім не розумів, що відбувається. — Найдовше лежав непритомний? Про що ви? Де ми взагалі? Що тут відбувається? Хто ви такі? На мить повисла тиша. Чоловіки переглянулись. На таких різних обличчях знову промайнув навдивовижу однаковий вираз. — Правду кажучи, — сказав Бородань, — ми й самі не знаємо.
Розділ 2 Ти і я. І Вій 2013 рік Ти знаєш нашу історію так само добре, як знаю її я. І хоча я не вірю, що ти коли-небудь почуєш ці слова — дозволь мені розраду сказати їх. Дозволь показати, як я бачив нас всі ці роки. Нехай це буде остання річ, яку я зроблю для тебе… і для себе. До того ж, деякі моменти з цих п’ятьох років для тебе завжди залишалися білими плямами, чи не так? Зараз я готовий наповнити їх формами та кольором. Тож зроби мені цю ласку — послухай. Я пам’ятаю, як побачив тебе вперше. Мені було ледве за двадцять. Тобі — ще менше. Я виходив з університету, а ти, навпаки — наближалася до нього. Зараз я розумію, що в цьому був певний символізм. Бо саме так ми житимемо наступні роки: будемо йти назустріч одне одному, але зрештою розминатимемося та губитимемося. Але потім знову знаходитимемо спільну дорогу.
14 Ми були дуже контрастними. Твоє біляве волосся відбивало сонячні промені, моє ж, темне, поглинало їх. Я вже тоді був під два метри. Ти ледве досягала мого плеча. Ти наче летіла над землею — такою легкою була твоя хода. В руках у тебе були якісь книжки, за спиною — рюкзак. Ти видавалася типовою студенткою — безтурботною та відкритою до навколишнього світу. Я ж йшов з пустими руками, зачепивши на одне плече свій рюкзак — на відміну від твого, мій був заношений — в якому насправді лежав лише один конспект, а всю решту простору займали коробочки з плівками та мій фотоапарат. Ми просто подивилися один на іншого і між цим поглядом та наступним кроком ніби минуло більше часу, ніж може містити чиєсь життя без любові. Або так мені в той момент здалося. Твої очі вразили мене своїм темним, болотяно- зеленим кольором, а погляд — інтенсивністю. Наче ти побачила перед собою не випадкового перехожого, а когось давно загубленого і зненацька знайденого. Цікаво, яким тобі видався мій погляд в той момент. Чи відзеркалював він твій? Чи розширилися так само мої зіниці? Чи хотіла ти в них потонути? Але якими б магічними мені не здалися твої очі, я пройшов повз, бо одразу зрозумів, що такі, як ти, ніколи не бувають самі. Це я знав навіть у двадцять років. Або так мені в той момент здалося.
15 * * * Наступного разу я побачив тебе лише за кілька тижнів. Абсолютно випадково, але зараз здається, що інакше і бути не могло. То був теплий і напрочуд тихий день. У мене не було пар в університеті, і особливих справ теж не знайшлося. Я пам’ятаю, як подивився в вікно та подумав: а чом би не поставити в фотоапарат нову плівку і не поїхати кудись під Київ до природи? Так я зібрав речі і за півтори години дістався Пирогова. Хотів закарбувати в кадрі тишу навколо старовинних вітряків — але натомість знайшов тебе. Ти сиділа на гойдалці неподалік однієї з дерев’яних церков та щось читала. Я пригадую, що подумав: це вона. А потім: гойдалка розрахована на двох, але вона сидить на ній сама. А потім: або зараз, або ніколи. Візьми себе в руки та просто підійди. У неї ж в руках ключ до твого успіху — книга. Просто запитай, що вона читає. Тож я зробив глибокий вдих, розправив плечі та підійшов до твоєї постаті, що заспокійливо погойдувалася туди-сюди. — Я знаю тебе, чи не так? Ми вчимося в одному університеті. Ти підіймаєш голову, твої зелені очі розширюються, та вже за секунду ти усміхаєшся. І киваєш. — Ага, — кажеш, — я бачила тебе днями. Ти виходив з універу, а я заходила. Моє серце радісно гупнуло: то ти мене пам’ятаєш.
16 — Саме так, — киваю. А потім додаю: — Можна до тебе присісти? Ти мовчки посуваєшся, звільняючи місце. Я вмощуюсь поруч, і ми починаємо гойдатися разом. Тиша триває. Я відчуваю необхідність її заповнити. — Тут сьогодні якось особливо добре, правда? — пробую повернутися до ввічливого смолтоку 1. — Тут завжди чудово, — погоджуєшся ти, — але зараз особливо, бо і день незвичайний, — вловивши мій нерозуміючий погляд, пояснюєш з багатозначним виразом: — Сьогодні весняне рівнодення. — Так, знаю, — швидко брешу я у відповідь. Насправді я нічого про це не знав. — В багатьох культурах він вважається справжнім початком нового року, — з посмішкою додаєш ти, бачачи мої зашарілі щоки. — То ти прийшла сюди святкувати? — Не зовсім. Скоріше, щоб атмосферніше читати оце, — ти показуєш мені обкладинку своєї книги. З полегшенням розумію, що впізнаю її. Я не дуже цікавлюся класичною літературою, але це ми проходили минулого року в університеті. — «До мене вурдалаки, до мене упирі! Кличте Вія!» — цитую я суворим голосом. Ти смієшся та жвавішаєш. — Так, саме так, — охоче киваєш. — Це одна з моїх улюблених книг Гоголя. Я нею, можна сказати, 1 Смолток (англ. small talk) — коротка невимушена розмова або світська бесіда між незнайомцями або малознайомими людьми, мета якої — обмін не думками, а люб’язностями. (Тут і далі прим. ред.)
17 причарована. І саме тому час від часу сюди приходжу. Тут неподалік церква із зеленими «цибульками», — махаєш рукою в бік церкви. — Я завжди саме її уявляла, коли читала «Вія». — О, я сьогодні якраз її сфотографував, — на підтвердження своїх слів підіймаю з колін фотоапарат. — Я теж! — захоплено відповідаєш ти. — Тільки я на телефон. Це в тебе плівковий? — Ага… я іншим і не користуюся, — сподіваюся, я не звучу надто пихато. — Ти у Гоголя тільки «Вія» читала? — питаю, щоб не загострювати увагу на делікатній темі свого фотоапарата. — Ні, я від його творчості загалом зараз трохи шаленію, особливо від його українських оповідей. Уся ця магія, відьми, чорти… Тільки-но от дочитала «Вечори на хуторі…», і вони виявилися такими атмосферними, і смішними, і моторошними… Здавалося, говорити про Гоголя (чи про книги? Чи про відьом? Я так ніколи і не дійшов єдиного висновку) ти могла годинами. — Так це у тебе в крові, ти схожа на відьму, — посміхаюся я, киваючи на твої довгі світлі кучері. Ти зашарілася у відповідь. — Вважатиму це за комплімент. — Це він і є, — киваю. На якийсь час ми знову притихли. Природа та погода навколо в той момент здавалися просто ідеальними — хоча, можливо, то за мене так вирішили метелики в животі. Ти справді нагадувала відьму — але
18 у гарному сенсі. Чарівницю чи мавку. Так, точно. Ти була схожа на мавку. — Тут дуже добре, — сказала ти, дивлячись мені в очі. — Так, — тихо погодився я. — Ми з друзями часто ходимо сюди, коли нічого робити. Через паркан постійно перелізаємо. Ти посміхнулася. — То ви хулігани. — Та ні… хоча, напевно трохи є. Але ти не подумай, — посміхаюся у відповідь. — Я хороший. — Коли з дівчатами сюди ходиш, також через паркан змушуєш їх перелізати? — у твоєму погляді я бачу грайливі іскри. Сміюсь. — Так, перекидаю їх, як мішок. Ти смієшся. А я роблю глибокий вдих. Затримую повітря в легенях, ніби перед стрибком з трампліна… І на видиху, майже не роблячи пауз, питаю: — Утебеєхлопецьскажищонемає? Ти ніяково посміхаєшся та червонієш. Хоча, підозрюю, що в той момент наші обличчя були приблизно однакового кольору. — Немає, — твої очі поблискують, наче два зелені вогники. Вже дорогою додому я помітив, що плівка в фотоапараті порвалася. Було прикро, але разом з тим… ні.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx