15 * * * Наступного разу я побачив тебе лише за кілька тижнів. Абсолютно випадково, але зараз здається, що інакше і бути не могло. То був теплий і напрочуд тихий день. У мене не було пар в університеті, і особливих справ теж не знайшлося. Я пам’ятаю, як подивився в вікно та подумав: а чом би не поставити в фотоапарат нову плівку і не поїхати кудись під Київ до природи? Так я зібрав речі і за півтори години дістався Пирогова. Хотів закарбувати в кадрі тишу навколо старовинних вітряків — але натомість знайшов тебе. Ти сиділа на гойдалці неподалік однієї з дерев’яних церков та щось читала. Я пригадую, що подумав: це вона. А потім: гойдалка розрахована на двох, але вона сидить на ній сама. А потім: або зараз, або ніколи. Візьми себе в руки та просто підійди. У неї ж в руках ключ до твого успіху — книга. Просто запитай, що вона читає. Тож я зробив глибокий вдих, розправив плечі та підійшов до твоєї постаті, що заспокійливо погойдувалася туди-сюди. — Я знаю тебе, чи не так? Ми вчимося в одному університеті. Ти підіймаєш голову, твої зелені очі розширюються, та вже за секунду ти усміхаєшся. І киваєш. — Ага, — кажеш, — я бачила тебе днями. Ти виходив з універу, а я заходила. Моє серце радісно гупнуло: то ти мене пам’ятаєш.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx