17 причарована. І саме тому час від часу сюди приходжу. Тут неподалік церква із зеленими «цибульками», — махаєш рукою в бік церкви. — Я завжди саме її уявляла, коли читала «Вія». — О, я сьогодні якраз її сфотографував, — на підтвердження своїх слів підіймаю з колін фотоапарат. — Я теж! — захоплено відповідаєш ти. — Тільки я на телефон. Це в тебе плівковий? — Ага… я іншим і не користуюся, — сподіваюся, я не звучу надто пихато. — Ти у Гоголя тільки «Вія» читала? — питаю, щоб не загострювати увагу на делікатній темі свого фотоапарата. — Ні, я від його творчості загалом зараз трохи шаленію, особливо від його українських оповідей. Уся ця магія, відьми, чорти… Тільки-но от дочитала «Вечори на хуторі…», і вони виявилися такими атмосферними, і смішними, і моторошними… Здавалося, говорити про Гоголя (чи про книги? Чи про відьом? Я так ніколи і не дійшов єдиного висновку) ти могла годинами. — Так це у тебе в крові, ти схожа на відьму, — посміхаюся я, киваючи на твої довгі світлі кучері. Ти зашарілася у відповідь. — Вважатиму це за комплімент. — Це він і є, — киваю. На якийсь час ми знову притихли. Природа та погода навколо в той момент здавалися просто ідеальними — хоча, можливо, то за мене так вирішили метелики в животі. Ти справді нагадувала відьму — але
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx