10 Думки спросоння та від болю плутаються. Де я? Це не мій стіл і не моя квартира. Все довкола чуже, незнайоме. Світла занадто багато і пахне вапном, наче в глибокій станції метро. Озираюся довкола. Якась кімната. Світло б’є з вікон праворуч — масивних, дерев’яних, старих. Їхні рами виглядають велично, але занедбано — вкриті потрісканою білою фарбою, вони здаються хіба не антикварними. Стіни, що оточують вікна, також білі. Але, на відміну від облущених віконних рам, від яскравої білизни стін в очах аж рябить. Підіймаю голову і дивлюсь угору запаленими очима. Стеля майорить десь дуже високо — до неї чотири чи п’ять метрів. Явно не метро. — О, гляньте, ще один прокинувся. Доброго ранку. Сіпнувшись, я спробував обернутися на голос, але надто швидко мотнув головою, і перед очима одразу промайнуло кілька болючих іскор. — Гей, обережніше, — пролунав ближче до мене другий голос. Я повернув голову праворуч — цього разу повільно — і побачив чоловіка, що сидів на сусідньому стільці. Придивився до нього, потираючи скроні. Окуляри, акуратна коротка борода. Я його знаю? Він простяг мені склянку. — На, випий. За кілька хвилин відпустить. Обережно беру склянку і вдивляюся усередину. Схоже на воду. Принюхався. Запаху немає. — Не хвилюйся, це звичайна вода, — усміхнувся мій сусід. — Щоправда, пий економніше, бо тут тільки один глечик на всіх.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx