15 взагалі приділяють хоч якусь краплину уваги, мало б мене неабияк тішити. Ось чому я тлумлю свій потяг під тяжкою вагою щільного снігового покрову в глибинах свого серця. Бавлюся на всі лади. Борсаюся. Відбуваю свій час абияк. Та скільки б людей я не виділа щодня, просинаюся сама-одна і так само лягаю спати. Це не провина Мідаса, тож негоже на нього нарікати. Це ні до чого. Кому як не мені краще знати, адже я живу в клітці. Мідас хитрувато щириться на мою зухвалу пропозицію. Сьогодні він грайливий, а таким я застаю його вкрай нечасто, тож радію нагоді. Воскрешаю в пам’яті, якими ми були, коли тільки-но спізналися. Коли я була безпорадною занапащеною дівчинкою, а він вихором увірвався в моє життя, поклавши край гіркому безталанню. Він усміхнувся, і я всміхнулася. Мідас знов-таки окидає оком мій стан, од чого тепло розливається тілом, підлещеним його увагою. Мій стан нагадує пісочний годинник, з пружними персами, стегнами та сідницями. Та не це впадає в око людям, коли вони мене вперше бачать. Не певна, що він цю признаку досі примічає. Коли люди скидають на мене оком, то не задля милування вигинами мого стану чи читання думок у моїх очах. Ні, вони завважують всього-на-всього одну признаку, а саме — сяяння моєї шкіри. Адже вона позолочена. Не золотиста. Не засмагла. Не розмальована, не заплямована чи розфарбована. Моя шкіра справжня, блискуча, атласна, позолочена золотом. Я на вигляд точнісінько така сама, як і все-все в цьому палаці. Навіть моє волосся та зіниці очей сяють металевим блиском. Я — ходяча золота статуя із всуціль позолоченим тілом, за виїмком сяйливих білих зубів, білків очей та пискатого рожевого язика.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx