«Божі воїни» Анджея Сапковського
13 бом могла, чому б і ні, виділяти запах крові. Бо таки чимало крові в неї всоталося. «Але це, мабуть, усе-таки неможливо, — Рейневан поправив на плечі ремінь торби й жваво подався вуличкою вниз. — Це неможливо, щоби з Віткова було чути кров. По-перше, це до- сить далеко. По-друге, битва відбулася влітку 1420 року. Сім років тому. Сім довгих років». Він енергійною ходою проминув костел Святого Хреста. Та сморід крові не розвіявся. Зовсім навпаки. Посилився. Бо рап- том — для різноманітності — повіяло з заходу. «Гм, — подумав він, дивлячись у бік розташованого непо- далік гетто, — камінь — це не земля, стара цегла і тиньк пам’ятають чимало, чимало в собі затримують. Що погли- нуть, те смердить довго. А там, під синагогою, у вуличках і будинках, кров лилася ще рясніше, ніж на Віткові. І в не та- ких давніх часах. У 1422 році, під час кривавого погрому, під час заворушень, які вибухнули в Празі після екзекуції Яна Желівського. Розлючений стратою свого улюбленого трибуна, люд Праги повстав, щоби мстити, щоб палити і вби- вати. Найсильніше, як завжди, дісталося жидівській дільни- ці. Жиди зі стратою Желівського не мали абсолютно нічого спільного і не були ані найменшою мірою винними у його долі. Але кому це заважало». Рейневан повернув за цвинтарем при костелі Святого Хре- ста, пройшов повз шпиталь, вийшов на Старий вугільний торг, перетнув невелику площу і заглибився в брами та тісні провул- ки, що вели до Длоугої Тршіди ?i . Запах крові вивітрився, зник- нув у морі інших запахів. Брами і провулки смерділи-бо всім, що тільки можна було уявити. i Длоуга тршіда (Dlouha Trida) — Довгий проспект, вулиця празького Старого Міста.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx