«Божі воїни» Анджея Сапковського
18 поволі. Тврдік зупинявся біля кількох крамниць, перекинувся зі знайомими крамарями кількома плітками. Стандартно кіль- ка разів обривалося речення на «зараз, коли час такий…», кілька разів відповідалося на це розумною міною, зітханням і багатозначним киванням головою. Рейневан розглядався, але тих, що стежили за ним, не помітив. Вони надто добре хо- валися. Він не знав, що ті відчували, але його самого нудна ру- тина починала втомлювати вже просто-таки дошкульно. На щастя, невдовзі, повернувши зі Сватоїльської в подвір’я і браму, вони вийшли просто на кам’яницю «Під червоним ра- ком». І на невеличку корчму, що її корчмар, без тіні винахідли- вості, назвав так само. — Гей! Погляньте лишень! Та це ж Рейневан! За столом, на лаві, поставленій за колонами першого повер- ху, сиділо четверо чоловіків. Усі були вусаті, плечисті, вбрані в ли- царські лентнери. З двома з них Рейневан був знайомий, тому він знав, що це були поляки. Але якби навіть і не знав, то здогадався б. Як і всі поляки за кордоном, у чужій країні, так само й ці пово- дилися зухвало, виклично і демонстративно по-хамськи, що, на їхню думку, мало підкреслювати статус і високе суспільне стано- вище. Найсмішнішим було те, що від Великодня статус поляків у Празі був низьким, а їхнє становище — ще нижчим. — Слава Йсу! Здрастуй, наш зацний Ескулапе! — привітав їх один із поляків, знайомий Рейневана, Адам Вейднар герба Равич. — Сідай-но! Обоє сідайте! Запрошуємо і пригощаємо! — А чого це ти його так охоче запрошуєш? — скривився з уда- ваною огидою другий поляк, також великополянин і також не чу- жий Рейневанові Миколай Жировський герба Чевоя. — Грошей маєш забагато, чи що? Крім того, травник же у прокажених пра- цює! Ще нас лепрою позаражує! Або й чим гіршим! — Я вже не працюю в лепрозорії, — пояснив Рейневан тер- пляче, бо не вперше. — Рік минув, як не ходжу до божогробців
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx