«Божі воїни» Анджея Сапковського
27 буряками. Як старенькому Кристіану з Прахатіц, достойному ректорові університету, погрожували втопити його у Влтаві. Як пожбурили дохлим котом у сивоголового Петера з Младоновіц. Зібрана публіка регулярно чистила один одному мармизи, роз’юшувала носи і вибивала зуби — причому це відбувалося також і зовні, перед Каролінумом, на М’ясному фримарку. Але відтоді дещо все-таки змінилося. Яна Пршибрамського та людей із його оточення викрили як причетних до змови Ко- рибута й покарали вигнанням з Праги. Оскільки ж природа не терпить порожнечі, диспути відбувалися й далі, але від Вели- кодня роль поміркованих та консерваторів раптом почали ви- конувати Рокіцана і Пейн. Новоміські — як і перше — викону- вали роль радикалів. Несамовитих радикалів. На диспутах далі билися, кидалися негарними словами і котами. — Пане. Він обернувся. Невисокий індивід, який стояв за ним, був повністю сірий. Сіра фізіономія, сіра куртка, сірий каптур, сірі гачі. Єдиним більш яскравим акцентом у всій його постаті був новесенький, виточений зі світлої деревини кийок. Він озирнувся, почувши шум за спиною. Другий тип, який перегороджував йому вихід із провулка, був лише ненабагато вищий і тільки трішечки різнобарвніший. Зате морда у нього була набагато гидкіша. — Ходімо, пане, — повторив, не підводячи погляду, Сірий. — Куди це? І навіщо? — Не опирайтеся, пане. — Хто вам наказав? — Його милість пан Неплах. Ходімо. * * * Іти, як виявилося, довелося зовсім недалеко. До однієї з кам’я- ничок у південній частині Ринку Старого Міста. Рейневан не ду-
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx