«Божі воїни» Анджея Сапковського
28 же добре зорієнтувався, котрої саме, бо шпики провели його з чорного ходу, темними першими поверхами, що смерділи за- пліснявілим ячменем, подвір’ями, сіньми, сходами. Усередині житло було досить багате: як і більшість помешкань у цьому міс- ці, воно теж було одним із тих, що залишилися після заможних німців, які втекли з Праги після 1420 року. Богухвал Неплах, якого називали «Флютик», чекав на нього у світлиці. Під світлою брусованою стелею. За один із брусів була зачеплена мотузка. На мотузці висів повішеник. Носака- ми елегантних чижм він діставав до підлоги. Майже. Бракува- ло зо два дюйми. Не бавлячись у привітання та інші дрібноміщанські пережит- ки, майже не удостоюючи Рейневана поглядом, Флютик пока- зав на повішеника пальцем. Рейневан знав, про що йдеться. — Ні…— він ковтнув слину. — Це не той…Мабуть…Радше ні. — Придивися добре. Рейневан придивився вже настільки добре, щоби бути впев- неним, що шнурок, який врізався у набухлу шию, перекривле- не обличчя, вибалушені очі та запалий чорний язик, згадува- тимуться йому найближчим часом під час їди. — Ні. Не той…Зрештою, хіба я знаю… Того я бачив ззаду… Неплах клацнув пальцями. Пахолки, які були у світлиці, обер- нули повішеника спиною до Рейневана. — Той сидів. Був у плащі. Неплах клацнув пальцями. За коротку мить вийнятий із за- шморгу труп, накритий плащем, сидів у низькому кріслі — у до- сить моторошній позі, зважаючи на rigor mortis ?i . — Ні, — покрутив головою Рейневан. — Радше ні. Того… Гм- м-м… По голосу я би впізнав напевне… i Трупне заціпеніння ( лат .).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx