«Божі воїни» Анджея Сапковського
34 го Шарлея, я би вже з тебе витиснув, що треба. У мене всі вреш- ті-решт говорили, не було такого, який би мовчав. І ти теж, не сумнівайся, сказав би, де ці гроші. Рейневан уже мав досвід, налякати себе не дав. Знизав пле- чима. — Та-а-ак, — продовжив після ще однієї паузи Неплах, див- лячись на мотузку, що звисала зі стелі. — І цей також говорив би, з нього я теж витиснув би зізнання. Шкода, воістину шкода, що він устиг повіситися. Знаєш, якийсь час я думав, що, може, це він був у тій грангії… Мене дуже розчарувало, що ти його не впізнав. — Я весь час тебе розчаровую. Мені справді прикро. Бісики злегка підскочили. — Справді? — Справді. Ти підозрюєш мене, наказуєш стежити за мною, чигаєш на мене, провокуєш. Дошукуєшся моїх мотивів, але віч- но забуваєш про головний і єдиний: чех, який змовлявся у грангії, зрадив мого брата, видав його на смерть головорі- зам вроцлавського єпископа. Та ще й вихвалявся цим перед єпископом. Так що якби це справді він висів на цій балці, я би не пошкодував грошей на подячну месу. Вір мені, я також шко- дую, що це не він. І що не жоден із тих, кого ти мені показував і наказував ідентифікувати за інших оказій. — Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вда- вано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Дру- гим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них… — Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторю- вав, що жоден. — Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв те- бе із собою… — Під Усті? Я пам’ятаю.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx