РОЗДІЛ ПЕРШИЙ АЛІЗЕ ШИЛА НА КУХНІ при світлі зірок і вогню, звично згорнувшись калачиком біля печі. Кіптява безладними смугами осідала на її шкірі та спідницях: заплямувалися щоки, й вимальовувалася ще темніша порошинка над оком. Вона, здавалося, цього не помічала. Алізе змерзла. Ні, вона задубіла. Їй часто хотілося, щоб тіло трималося на петлях, щоб вона могла відчинити своєрідні «двері» у грудях і наповнити їх вугіллям та гасом. Чиркнути сірником. На жаль. Вона обсмикнула спідниці й посунулася ближче до вогню, обережно, щоб не зіпсувати сукню, яку донині повинна була віддати позашлюбній дочці лоджійського посла. Вигадлива, блискуча річ була її єдиним замовленням цього місяця. Проте Алізе плекала таємну надію, що сукня сама приверне до неї увагу клієнтів, адже такі модні замовлення були, зрештою, прямим наслідком заздрощів, що народжуються лише в бальній залі, за обіднім столом. Поки в королівстві панував мир, королівська еліта — як узаконена, так і нелегітимна — влаштовуватиме вечірки й залазитиме в борги. Це означає, що Алізе ще знайде способи витягнути монети з їхніх вигаптуваних кишень. Вона несамовито здригнулася, ледь не пропустивши стібок, і мало не впала у вогонь. Колись у дитинстві Алізе так змерзла, що навмисне заповзла у розпечену піч. Звісно, їй навіть на думку не спало, що її може охопити полум’я, вона була ще немовлям, яке підкорялося інстинкту зігрітися. Тоді Алізе ще не знала, якою незвичайною
10 була її хвороба — холод, що пронизував її тіло, був таким рідкісним явищем, що вона виділялася навіть серед власного народу, який вважали справді дивакуватим. Дивом вогонь зруйнував лише її одяг і заповнив маленький будиночок димом, який різав очі. Однак слідом пролунав крик, попередивши крихітку, котра зручно примостилася, що її планам прийшов кінець. Розчарована неспроможністю зігріти тіло, вона плакала крижаними сльозами, а мати, витягуючи її з полум’я, отримала страшні опіки, шрами від яких Алізе розглядала ще довгі роки. — Її очі, — промовила налякана жінка своєму чоловікові, котрий прибіг, почувши крики. — Поглянь, що сталося з її очима — вони вб’ють її за це… Алізе потерла очі й закашлялася. Очевидно, вона була надто маленькою, щоб правильно запам’ятати слова, промовлені батьками. Алізе пам’ятала лиш історію, яку часто повторювали і яка так міцно врізалася в її свідомість, що вона уявляла, ніби може пригадати голос своєї матері. Вона ковтнула. Осад диму застряг у горлі. Її пальці заніміли. Знесилена, видихнула свої переживання у вогнище, що розбурхало ще один стовп сажі. Алізе кашлянула вдруге, цього разу так сильно, що голка встромилася в мізинець. Вона сприйняла різкий біль з надприродним спокоєм і обережно витягнула голку, перш ніж оглянути рану. Прокол був глибоким. Повільно, ледь не по одному, її пальці зімкнулися навколо сукні, яку вона все ще стискала в руці, стримуючи цівку крові найвишуканішим шовком. За кілька секунд — протягом яких вона безтямно дивилася вгору, у димар,
11 ушістнадцяте за ніч — вона відпустила сукню, перекусила нитку зубами й кинула інкрустовану коштовним камінням обновку на стілець, що стояв поруч. Нічого страшного: Алізе знала, що її кров не заплямує сукню. І все ж, це був хороший привід визнати свою поразку та відкласти одежину вбік. Тепер вона могла оцінити роботу, яка лежала на стільці. Корсаж опустився, схилившись над спідницею, подібно до дитини, котра сповзала зі стільця. Шовк скупчився навколо дерев’яних ніжок, оздоблення виблискувало на світлі. Слабенький вітерець залопотів у погано зачинене вікно, і єдина свічка згасла, забравши із собою рештки спокою дівчини. Сукня сповзала далі по стільцю, один важкий рукав із шумом упав, і його блискучий манжет зачепив кіптяву на підлозі. Алізе зітхнула. Ця сукня, як і всі інші, була не надто гарною. Вона вважала дизайн простим, а покрій — посереднім. Мріяла розкувати свій розум, звільнити руки, щоб творити без зайвих вагань. Проте бурхливу фантазію Алізе завжди втихомирювала злощасна потреба самозбереження. Лише за життя її бабусі було укладено Вогненні Угоди — безпрецедентні мирні домовленості, які дозволили джинам і людям уперше за майже тисячоліття вільно взаємодіяти. Хоча зовні тіла джинів були практично такими самими, вони були викувані з вогняної сутності, що надавало їм певні фізичні переваги. Натомість людей, чиї початки були закладені в бруді та воді, здавна називали глиняними. Джини з полегшенням погодилися на укладення Угод, адже обидві раси століттями потопали у кровопролитті, й, хоча ворожнеча між ними залишалася нерозв’язаною, усі вже втомилися від смертей. Вулиці були оздоблені позолотою рідкого сонця, відкриваючи еру цього крихкого миру. Прапор і монета імперії
12 були переосмислені у тріумфальному світлі. На кожній королівській речі було викарбувано гасло нової епохи: НЗПР Нехай завжди панує рівність Рівність, як виявилося, означала, що джини повинні пуститися людської слабкості, назавжди відмовившись від властивих їхній расі здібностей: швидкості, сили та здатності зникати, притаманних їхнім тілам. Вони мали негайно покласти край тому, що король оголосив «подібними надприродними явищами», або на них чекала неминуча смерть. Глиняні ж, виставивши себе невпевненими в собі істотами, були готові викрикувати звинувачення в обмані, не замислюючись над значенням. Алізе все ще чула крики, галас заворушень на вулицях… Вона втупилася в посередню сукню. Дівчина завжди намагалася не створювати надто вишуканий дизайн, адже екстраординарна робота потрапляла під суворіший контроль, тож її дуже швидко визнавали результатом надприродної витівки. Лише одного разу, коли Алізе дедалі відчайдушніше намагалася заробити на гідне життя, їй спало на думку вразити замовника не стилем, а майстерністю. До того ж якість її роботи була значно вищою, ніж у місцевої кравчині. Алізе також могла пошити елегантну ранкову сукню за чверть часу, якого та потребувала, і була готова взяти за роботу вдвічі меншу оплату. Недбалість призвела до того, що її ледве не відправили на шибеницю. Це зробила не щаслива клієнтка, а кравчиня-конкурентка, яка донесла на Алізе в магістрат. Лише дивом їй вдалося уникнути спроби схопити її вночі, тож вона втекла
13 зі знайомої сільської місцевості свого дитинства в місто, де її ніхто не знав, сподіваючись загубитися серед натовпу. Алізе хотіла б позбутися тягаря, який завжди носила із собою, але знала безліч причин триматися в тіні. Головною з них було нагадування про те, що її батьки пожертвували своїм життям заради її виживання, і зараз поводитися легковажно означало б зганьбити їхні зусилля. Ні, Алізе навчилася віддавати свої замовлення задовго до того, як полюбить їх. Вона встала, піднявши хмару кіптяви, що клубочилася навколо її спідниць. Потрібно було почистити кухонну піч до того, як вранці спуститься місіс Аміна, інакше Алізе, імовірніше, знову опиниться на вулиці. Незважаючи на всі зусилля, Алізе виганяли на вулицю більше разів, ніж вона могла порахувати. Дівчина завжди вважала, що можна особливо не старатися позбутися того, що вже було непотрібним. Але ці думки мало її заспокоювали. Алізе взяла мітлу, злегка здригнувшись, коли вогонь згас. Було пізно, дуже пізно. Упевнене цокання годинника зачіпало щось у її серці, змушувало тривожитися. Алізе мала природну відразу до темряви, укорінений страх, який не могла повністю пояснити. Вона воліла б працювати з голкою та ниткою при світлі сонця, але проводила свої дні, виконуючи роботу, яка справді мала значення: прибирала кімнати та вбиральні Будинку Баз, розкішного маєтку Її Величності, герцогині Джаміли Фетрусської. Алізе ніколи не зустрічалася з герцогинею, лише здалеку бачила розкішну старшу жінку. Спілкувалася тільки з місіс Аміною, економкою, яка взяла її на роботу лише на випробувальний термін, оскільки вона не мала жодних рекомендацій. Тому Алізе ще не було дозволено спілкуватися з іншими слугами, а також їй не виділили належну кімнату в крилі для прислуги. Замість цього їй відвели
14 прогнилу комірчину на горищі, де вона знайшла розкладачку, поїдений міллю матрац і половину свічки. Тієї першої ночі Алізе не могла заснути на своєму вузькому ліжку, оскільки була така приголомшена, що ледве могла дихати. Вона не звертала уваги ні на гниле горище, ні на поїдений міллю матрац, бо знала, що їй надзвичайно пощастило. Те, що якийсь вельможний дім готовий найняти джина, було дивом, однак те, що їй виділили кімнату, — перепочинок від зимових вулиць… Звісно, після смерті батьків Алізе підробляла, і їй часто дозволяли спати в приміщенні або в сіннику, але жодного разу їй не виділяли окремої кімнати. Уперше за багато років у неї з’явився особистий простір, двері, які вона могла зачинити. Тоді Алізе відчула себе настільки переповненою щастям, що боялася провалитися крізь підлогу. Її тіло здригалося, коли вона дивилася тієї ночі на дерев’яні балки, які обвивала густа павутина. Великий павук розпустив шматок нитки, опустившись, щоб подивитися їй в очі, проте Алізе тільки усміхнулася, притискаючи до грудей бурдюк з водою. Вода була її єдиним проханням. —Бурдюк з водою? — місіс Аміна насупилася так, наче та захотіла з’їсти її дитину. — Дівчино, ти можеш сама собі води дістати. —Вибачте. Так, авжеж, — сказала Алізе, потупивши очі на подерту шкіру черевиків на носку, яку вона ще не встигла залатати. — Але я зовсім нещодавно переїхала до міста, і мені важко знайти прісну воду так далеко від дому. Поблизу немає належної цистерни, і я поки що не можу дозволити собі склянку води на ринку… Місіс Аміна зайшлася сміхом. Алізе змовкла, жар підіймався по її шиї. Вона не знала, чому жінка з неї сміялася.
15 —Ти вмієш читати, дитино? Алізе мимоволі підвела очі, уловивши знайоме перелякане зітхання ще до того, як зустрілася із жінкою поглядом. Місіс Аміна відступила, сховавши усмішку. —Так, — мовила Алізе. — Я вмію читати. —Тоді спробуй забути. —Прошу? — почала Алізе. —Не будь дурною. — Очі місіс Аміни звузилися. — Нікому не потрібна служниця, яка вміє читати. Ти псуєш власні перспективи своїм язиком. Звідки, кажеш, ти родом? Алізе застигла на місці. Вона не могла зрозуміти, була ця жінка жорстокою чи доброю. Уперше хтось припустив, що її розум може стати проблемою. Тож Алізе замислилася. Невже це правда? Можливо, саме її голова, надто переповнена, постійно призводила до того, що вона опинялася на вулиці. Можливо, якби поводилася обережно, їй би нарешті вдалося втриматися на роботі довше, ніж кілька тижнів. Без сумніву, вона могла прикидатися дурепою в обмін на безпеку. —Я з півночі, мем, — тихо сказала вона. —У тебе не північний акцент. Алізе ледь не визнала вголос, що виросла у відносній ізоляції і говорила так, як її навчили вихователі, але потім схаменулася, згадавши про своє становище, і промовчала. —Я так і підозрювала, — промовила місіс Аміна в тишу. — Позбудься цього безглуздого акценту. Звучиш як ідіотка, удаючи із себе якусь аристократку. А ще краще — узагалі нічого не говори. Якщо тобі це вдасться, зможеш бути мені корисною. Я чула, що ваш вид не так легко втомлюється, і сподіваюся, що твоя робота виправдає ці чутки. Інакше не посоромлюся викинути тебе назад на вулицю. Я зрозуміло висловилася? —Так, мем.
16 —Можеш взяти собі бурдюк з водою. —Дякую, мем, — Алізе зробила реверанс і пішла. —О… і ще одне… Алізе розвернулася. —Так, мем? —Роздобудь собі сноду якомога швидше. Не хочу більше бачити твоє обличчя. РОЗДІЛ ДРУГИЙ АЛІЗЕ ТІЛЬКИ-НО ВІДЧИНИЛА двері своєї комірчини, як відчула це, відчула його, ніби просунула руки крізь рукави зимового пальта. Серце калатало, і, завагавшись, вона стала у дверях як укопана. Безглуздо. Алізе струснула головою, щоб прогнати думки. Їй почало маритися, і це не дивно: вона конче потребувала сну. Після того як вимела піч, їй довелося відтерти забруднені сажею руки та обличчя. І все це зайняло набагато більше часу, ніж вона сподівалася. Утомлений розум дівчини навряд чи міг нести відповідальність за свої маревні думки в цю годину. Зітхнувши, Алізе ступила однією ногою в чорнильну глибину своєї кімнати, наосліп намацуючи сірник і свічку, які завжди тримала біля дверей. Місіс Аміна не дозволяла їй вечорами носити нагору другу свічку, бо не могла допустити ні поблажливості, ні можливості того, що дівчина може працювати ще довго після того, як гаснуть газові лампи. Проте брак уяви економки не змінює фактів: світло майже не проникало на таку висоту гігантського маєтку. За винятком рідкісних проблисків місяця, що пробивалися крізь малесеньке вікно коридору, горище вночі було темним і чорним, як смола.
17 Якби не відблиск нічного неба, який допомагав долати численні сходові прогони до її комірчини, Алізе, можливо, так і не знайшла б дорогу. Адже в товаристві цілковитої темряви відчувала страх, що паралізував, і нелогічно віддавала перевагу смерті. Вона швидко віднайшла свою єдину свічку, чиркнула сірником, змахнула ним у повітрі й запалила гніт. Тепле сяйво окреслило коло в центрі кімнати, й Алізе вперше за весь день розслабилася. Тихесенько зачинила за собою двері комори, увійшовши до кімнати, яка ледве вміщала її розкладачку. Їй це подобалося. Вона відчищала брудну комірчину до крові на пальцях, до тремтіння в колінах. У цих старовинних, красивих маєтках майже все колись було збудовано досконало, а тепер лежало поховане під шарами цвілі, павутиння та застарілого бруду. Алізе виявила елегантну підлогу, укладену у вигляді ялинки, суцільні дерев’яні балки в стелі. Коли закінчила з прибиранням, кімната засяяла. Місіс Аміна, звісно, не заходила до старої комори відтоді, як віддала її прислузі, але Алізе часто думала, що б сказала економка, якби побачила це приміщення зараз, адже його було не впізнати. Вона вже давно навчилася бути вигадливою. Зняла сноду, розгорнувши тонкий тюлевий шар, що прикривав її очі. Шовк був обов’язковим для всіх, хто працював обслугою, а маска презентувала її власника як представника нижчих класів. Вона була вільного крою і приховувала риси обличчя, водночас не затуляла огляд. Алізе вибирала роботу служниці дуже виважено. Щодня вона могла бути непомітною, рідко знімаючи сноду за межами своєї кімнати. Хоча більшість людей не бачила її дивних очей, дівчина боялася, що одного разу хтось не той таки помітить.
18 Вона глибоко дихала, притискаючи кінчики пальців до щік і скронь, ніжно масажуючи обличчя, яке не бачила, здавалося, багато років. Алізе не мала дзеркала, а її випадкові позирки в дзеркала Будинку Баз відображали лише нижню третину її обличчя: губи, підборіддя, вигин шиї. Загалом вона була безликою служницею, однією з десятків, і мала лише невиразні спогади про те, який мала вигляд, або як їй колись описували її зовнішність. Це був шепіт материнського голосу на вухо, відчуття мозолистої руки батька на щоці. Ти найкраща з нас усіх, сказав він якось. Алізе замкнула свідомість від спогадів, роззуваючись і ставлячи черевики в куток. За ці роки вона зібрала достатньо клаптиків зі старих замовлень, щоб зшити собі ковдру і відповідну подушку, котрі зараз лежали на матраці. Одяг повісила на старі цвяхи, ретельно обмотані різнокольоровими нитками; усі інші особисті речі склала в ящик з-під яблук, який знайшла викинутим в одному з курників. Зняла панчохи й повісила їх провітрити на туго натягнуту мотузку. Сукня відправилася на один з різноколірних гачків, корсет — на інший, снода — на останній. Усе, що належало Алізе, усе, до чого торкалася, було чистим і впорядкованим, адже вона давно зрозуміла, що, коли дому немає, його можна вигадати: створити буквально з нічого. Вона позіхала, сидячи лише у сорочці на своїй розкладачці з продавленим матрацом. Позіхала, витягуючи шпильки з волосся. День та її довгі, важкі кучері упали на плечі. Думки почали плутатися. З превеликою неохотою вона задула свічку, підтягнула ноги до грудей і впала, наче невагома комаха. Незрозумілий страх лише спантеличував її, адже, лежачи у ліжку із заплющеними очима, Алізе уявляла, що їй легше перемогти
19 темряву, і, навіть тремтячи від звичного холоду, вона швидко занурювалася в сон. Потягнулася до своєї м’якої ковдри й накинула її на плечі, намагаючись не думати про те, як їй холодно, намагаючись взагалі не думати. Насправді вона так сильно здригалася, що ледве помітила, як він сів, і його вага продавила матрац в ногах ліжка. Алізе стримала крик. Її очі розплющилися, утомлені зіниці намагалися осягнути більше. Алізе несамовито поплескала по ковдрі, подушці, зношеному матрацу. На її ліжку не було тіла. У кімнаті нікого не було. Невже вона марить? Вона намацала свічку і впустила її. Руки тремтіли. Авжеж, це сон. Матрац зарипів — вага змістилася, — і Алізе переповнив настільки сильний страх, що їй здалося, ніби перед очима промайнули іскри. Вона відштовхнулася назад, ударившись головою об стіну, і в якийсь спосіб біль сфокусував її паніку. Пролунало різке клацання, і полум’я, що застрягло між його примарними пальцями, освітило контури обличчя. Алізе не наважувалася дихати. Вона не могла розгледіти його навіть у силуеті, принаймні чітко. Проте не обличчя, а голос зробив диявола сумнозвісним. Алізе знала це краще за інших. Диявол рідко з’являвся в якійсь подобі плоті, рідкісними були його чіткі та запам’ятовувані послання. Насправді ця істота не була такою могутньою, як стверджувала його репутація, адже йому було відмовлено в праві говорити подібно до інших. Він був приречений назавжди залишатися загадковим і мав право переслідувати людину, лише щоб згубити її, а не наказувати їй.
20 Зазвичай не було заведено заявляти про знайомство з дияволом, так само як і з упевненістю говорити про його методи, адже присутність такого зла найчастіше пізнавалася тільки завдяки загостренню відчуттів. Алізе не подобалося бути винятком. З певним болем вона визнала обставини свого народження: що саме диявол першим привітав її біля колиски, і його небажані шифри були такими само невідворотними, як і мокрий дощ. Батьки Алізе відчайдушно намагалися вигнати цього звіра з дому, але він повертався знову і знову, назавжди вишиваючи гобелен її життя зловісними передчуттями, що здавалися обіцянкою загибелі, якої вона не могла уникнути. Навіть зараз відчула диявольський голос, відчула його у вигляді духу, який вивільнився всередині її тіла й пронизував її кістки. Жив-був чоловік, — прошепотів він. —Ні, — вона майже викрикнула, запанікувавши. — Не треба ще однієї загадки, будь ласка… Жив-був чоловік, — прошепотів він, — котрий носив по змії на кожному плечі. Алізе затулила вуха обома руками, хитаючи головою. Їй ще ніколи так сильно не хотілося плакати. — Будь ласка, — мовила вона, — будь ласка, не треба… Знову: Жив-був чоловік, котрий носив по змії на кожному плечі. Якщо змії були добре нагодовані, їхній господар переставав старіти. Алізе заплющила очі, підтягнула ноги до грудей. Він не зупинявся. Вона не могла його прогнати. Ніхто не знав, що вони їдять, навіть коли дітей…
21 —Будь ласка, — сказала вона, благаючи. — Будь ласка, я не хочу знати… Ніхто не знав, що вони їдять, навіть коли дітей знаходили з вийнятими з черепів мізками, розкиданими на землі тілами. Вона різко вдихнула, і він зник. Диявольський голос вирвався з її кісток, кімната раптово здригнулася навколо, тіні піднялися і розтягнулися. У спотвореному світлі на неї подивилося дивне, затуманене обличчя. Алізе так сильно закусила губу, що відчула смак крові. На неї дивився юнак, якого вона не впізнала. У тому, що він був людиною, Алізе не сумнівалася, але щось відрізняло його від інших. У тьмяному світлі парубок здавався вирізьбленим не з глини, а з мармуру, його обличчя було покреслене чіткими лініями, у центрі яких виднівся м’який рот. Що довше вона дивилася на нього, то сильніше калатало її серце. Чи був це чоловік зі зміями? Яке це мало значення? Чому вона повинна вірити всякому слову, яке сказав диявол? О, але вона вже знала відповідь на це. Алізе втрачала самовладання. Розум кричав їй, щоб вона відвернулася від навіяного обличчя, кричав, що все це божевілля, і все ж таки. По її шиї пробіг жар. Алізе не звикла довго затримувати погляд на якомусь обличчі, але саме це було надзвичайно гарним. Мало благородні риси, прямі лінії і западини, легку зарозумілість у розслабленому стані. Він нахилив голову, вивчаючи її, стійко дивлячись в очі. Його непохитна увага розпалила в ній забуте полум’я, приголомшивши втомлений розум. А потім рука.
22 Його рука, що з’явилася із завитків темряви. Він дивився їй прямо в очі, коли провів зникомим пальцем по її губах. Вона закричала. НА САМОМУ ПОЧАТКУ Історія диявола загубилася в переказах, але Ібліс (Ібліс — його справжнє ім’я), немов серцебиття на язиці, потонуло в катакомбах історії. Його власний народ чудово знав, що звіра створено не зі світла, а з вогню. Не ангели, а джини — стародавня раса, яка колись володіла землею і святкувала неймовірне піднесення цього юнака до небес. Вони добре знали, звідки він прийшов, бо були там, коли він повернувся, коли його тіло розбилося об землю, залишивши їхній світ зогнивати через його зарозумілість. Птахи завмерли, коли його тіло впало з неба, їхні гострі дзьоби розтулилися, а широкі крила розчепірилися в повітрі. Він виблискував у своєму падінні, його плоть була слизькою від свіжого танення, з його шкіри скочувалися важкі краплі рідкого вогню. Краплини, ще паруючи, падали на землю раніше, ніж він сам, знищуючи жаб і дерева, спільну гідність цілої цивілізації, яка буде змушена вічно викрикувати його ім’я в зоряне небо. Адже коли впав Ібліс, упав і його народ. Не Бог, а мешканці всесвіту, що розширювався, незабаром відмовляться від джинів. Кожне небесне тіло стало свідком зародження диявола, істоти темряви, досі невідомої, безіменної, і ніхто не бажав, щоб його вважали прихильником ворога Всемогутнього. Першим від них відвернулося сонце. В одну мить їхня планета, Земля, занурилася у вічну ніч, закута в кригу, скинута з орбіти. Місяць згас слідом за сонцем, збиваючи світ зі своєї осі, деформуючи його океани. Незабаром усе
23 було затоплено, а потім заморожено; за три дні населення скоротилося рівно наполовину. Тисячі років історії, мистецтва, літератури та винаходів були знищені. Проте вцілілі джини все ще наважувалися сподіватися. Зорі остаточно поглинули самі себе, одна за одною; коли земля провалювалася і тріщала під ногами; коли мапи минулих століть раптово стали застарілими. Саме тоді, коли вони більше не могли знайти дорогу у вічній темряві, джини відчули себе по-справжньому, безповоротно, заблудлими. Незабаром вони розбрелися. За свій злочин Ібліс був покараний єдиним завданням: вічно переслідувати брудні створіння, які незабаром виповзуть із землі. Глиняні — ці неотесані, рудиментарні істоти, перед якими Ібліс не став би на коліна — успадкують світ, яким колись володіли джини. У цьому вони були впевнені. Це було передбачено. Коли? Вони не знали. Небеса спостерігали за дияволом, за напівжиттям, яке він був змушений прожити. Усі мовчки спостерігали, як замерзлі моря переповнювали береги. Припливи й відпливи наростали паралельно з його люттю. З кожною миттю темрява ставала густішою, наповнюючись смородом смерті. Не маючи неба, яке б їх скеровувало, уцілілі джини не могли визначити, скільки часу їхній народ провів, скований холодом і темрявою. Здавалося, що це були століття, але, можливо, лише дні. Що вважати часом, коли не було ні місяця, щоб визначити годину, ні сонця, щоб визначити рік? Час пізнавали лише через народження дітей, які виживали. Те, що їхні душі були викувані з вогню, було першою з двох причин, чому джини пережили нескінченні зими, а другою було те, що для харчування вони потребували лише води. Глиняні повільно формувалися в цих водах, поступово набуваючи завершеної форми, поки інша цивілізація масово
24 гинула від туги й жаху. Джинів, які вистояли всупереч усьому, завжди охоплювала лють, що застрягла в їхніх грудях, лють, яку стримував лише тягар непохитного сорому. Колись джини були єдиними розумними істотами на Землі; створіннями сильнішими, швидшими, простішими та хитрішими, ніж глиняні. Проте більшість з них осліпла у вічній темряві. Їхня шкіра стала попелястою, а райдужні оболонки білими, позбавленими пігменту. У нестерпній відсутності сонця навіть ці вогняні істоти ослабли. А коли щойно сформовані глиняні нарешті звелися на ноги, знову засяяло сонце, звернувши свою увагу на їхню планету та принісши із собою пекучий біль. Жар. Він висушував непристосовані очі джинів, плавив рештки плоті з їхніх кісток. Для джинів, котрі шукали сховок від цієї спеки, з’явилася надія: з поверненням сонця зійшов місяць, а з місяцем зорі. За зоряним світлом вони проклали собі шлях до безпечного місця, сховавшись на вершині світу, де в пронизливому холоді почали відчувати себе як удома. Вони тихо будували нове скромне королівство, увесь час притискаючи свої надприродні тіла до площин простору і часу так сильно, що практично зникали. Не важливо, що джини були сильнішими за глиняних — людей, як вони себе називали, — які тепер володіли землею та її небом. Не мало значення, що у джинів було більше влади, сили та швидкості, наскільки гаряче палали їхні душі. Як вони дізналися, бруд може загасити полум’я. Бруд, урешті-решт, поховає їх усіх. А Ібліс… Ібліс завжди був поруч. Вічне, ганебне існування диявола було потужним нагадуванням про все, що вони втратили, про все, що їм довелося пережити, щоб вижити. З глибоким жалем джини
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx