24 гинула від туги й жаху. Джинів, які вистояли всупереч усьому, завжди охоплювала лють, що застрягла в їхніх грудях, лють, яку стримував лише тягар непохитного сорому. Колись джини були єдиними розумними істотами на Землі; створіннями сильнішими, швидшими, простішими та хитрішими, ніж глиняні. Проте більшість з них осліпла у вічній темряві. Їхня шкіра стала попелястою, а райдужні оболонки білими, позбавленими пігменту. У нестерпній відсутності сонця навіть ці вогняні істоти ослабли. А коли щойно сформовані глиняні нарешті звелися на ноги, знову засяяло сонце, звернувши свою увагу на їхню планету та принісши із собою пекучий біль. Жар. Він висушував непристосовані очі джинів, плавив рештки плоті з їхніх кісток. Для джинів, котрі шукали сховок від цієї спеки, з’явилася надія: з поверненням сонця зійшов місяць, а з місяцем зорі. За зоряним світлом вони проклали собі шлях до безпечного місця, сховавшись на вершині світу, де в пронизливому холоді почали відчувати себе як удома. Вони тихо будували нове скромне королівство, увесь час притискаючи свої надприродні тіла до площин простору і часу так сильно, що практично зникали. Не важливо, що джини були сильнішими за глиняних — людей, як вони себе називали, — які тепер володіли землею та її небом. Не мало значення, що у джинів було більше влади, сили та швидкості, наскільки гаряче палали їхні душі. Як вони дізналися, бруд може загасити полум’я. Бруд, урешті-решт, поховає їх усіх. А Ібліс… Ібліс завжди був поруч. Вічне, ганебне існування диявола було потужним нагадуванням про все, що вони втратили, про все, що їм довелося пережити, щоб вижити. З глибоким жалем джини
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx