15 —Ти вмієш читати, дитино? Алізе мимоволі підвела очі, уловивши знайоме перелякане зітхання ще до того, як зустрілася із жінкою поглядом. Місіс Аміна відступила, сховавши усмішку. —Так, — мовила Алізе. — Я вмію читати. —Тоді спробуй забути. —Прошу? — почала Алізе. —Не будь дурною. — Очі місіс Аміни звузилися. — Нікому не потрібна служниця, яка вміє читати. Ти псуєш власні перспективи своїм язиком. Звідки, кажеш, ти родом? Алізе застигла на місці. Вона не могла зрозуміти, була ця жінка жорстокою чи доброю. Уперше хтось припустив, що її розум може стати проблемою. Тож Алізе замислилася. Невже це правда? Можливо, саме її голова, надто переповнена, постійно призводила до того, що вона опинялася на вулиці. Можливо, якби поводилася обережно, їй би нарешті вдалося втриматися на роботі довше, ніж кілька тижнів. Без сумніву, вона могла прикидатися дурепою в обмін на безпеку. —Я з півночі, мем, — тихо сказала вона. —У тебе не північний акцент. Алізе ледь не визнала вголос, що виросла у відносній ізоляції і говорила так, як її навчили вихователі, але потім схаменулася, згадавши про своє становище, і промовчала. —Я так і підозрювала, — промовила місіс Аміна в тишу. — Позбудься цього безглуздого акценту. Звучиш як ідіотка, удаючи із себе якусь аристократку. А ще краще — узагалі нічого не говори. Якщо тобі це вдасться, зможеш бути мені корисною. Я чула, що ваш вид не так легко втомлюється, і сподіваюся, що твоя робота виправдає ці чутки. Інакше не посоромлюся викинути тебе назад на вулицю. Я зрозуміло висловилася? —Так, мем.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx