5 Пролог Марчелла Деякі речі течуть у тебе в крові. Їх не позбудешся, їх не заміниш, не загубиш, але їх можна забути. З раннього віку інтуїція підказувала мені, коли переді мною була небезпека чи людина, якій не можна довіряти. Я завжди прислухалася до внутрішнього голосу. Перш ніж діяти, я зупинялася, щоб зазирнути всередину себе, перевірити, що каже шосте чуття. А потім я перестала її слухати, звикла, що інші дбають про мою безпеку, звикла довіряти їхньому судженню
Пролог 6 більше, ніж своєму. Я передала власне життя в руки здібним охоронцям, чоловікам, які здатні захистити мене набагато краще, ніж я сама — проста дівчина, а згодом жінка. Якби я дослухалася до шостого чуття, до мурашок на шиї тієї першої ночі та пізніше, коли мене викрали, то була б у безпеці. Але я навчилася ігнорувати внутрішній голос, інстинкт, успадкований від батька, тому що не повинна була помічати небезпеку в нашому житті. Маленькі діти швидко розуміють, що хованки від зла не захистять тебе. Мені знадобилося надто багато часу, аби засвоїти цей урок. Меддокс Відтоді як я побачив Білосніжку вперше, вона застрягла в моїх думках. Кожної чортової ночі детальний образ її голого тіла зводив мене з розуму. Іноді я прокидався, відчуваючи її смак на язиці, майже впевнений, що мій язик і справді побував у її, безперечно, красивій кицьці. Чорт, я не бачив навіть сантиметра того легендарного тіла, а тим паче не торкався його. Ох, але це станеться, навіть якщо треба буде з’їсти отруйне яблуко. Такого хлопця, як я, ніколи б не підпустили до Білосніжки. Я не був бісовим невдахою, аж ніяк. Я мав стати головою мотоклубу «Тартар», ідучи слідами дядька, нинішнього голови. Звісно, в очах Білосніжки та її чортового батька, Луки Вітіелло, капо італійської
Меддокс мафії на Східному узбережжі, я був маленьким хлопчиком, якому ледве виповнилося п’ять, коли в мене забрали звичне життя. Як син голови відділу мотоклубу «Тартар» у Нью-Джерсі, я бачив чимало неприємних речей для свого віку. Як побратими серед білого дня трахалися із повіями посеред клубу, влаштовували жорстокі бійки, стрілянину… але ніщо не залишило такого сліду, як та ніч, коли капо нью-йоркської мафіозної Фамілії жорстоко вбив мого батька та його людей. Цей виродок вирізав цілий відділ нашого клубу — самотужки. Хоча ні. Не самотужки, а за допомогою чортової сокири та ножа для здирання шкіри. Відтоді передсмертні крики моєї сім’ї все ще переслідують мене вночі. Відлуння спогадів, яке я не міг притлумити, аж поки не випив стільки алкоголю, що можна було вбити слона. Ці спогади розпалювали мою жагу до помсти. І я нарешті помщуся. Мені допоможе розбещена принцеса Нью-Йорка — Марчелла Вітіелло.
8 Розділ Перший Меддокс П’ять років Я примостився на підлозі клубу, покручуючи пусту пляшку з-під пива. Від неї руки вкрилися липким шаром. Лизнувши пальці, я скривився. На язику з’явився гіркий, тухлий присмак, який чіплявся до ясен та горла. Я сплюнув, але неприємне відчуття залишилося. Від диму сигар та сигарет, що заповнив кімнату, у мене свербіло в носі, й іноді шмарклі навіть набували чорного кольору.
Меддокс 9 Я все ще обертав пляшку. Інших забав у мене тут не було. Усі мої іграшки залишилися з Матір’ю, але вчора мене забрав Батько. Вони кричали одне на одного, як завжди. Батько вдарив Матір, залишивши на її щоці червоний відбиток долоні, і відтоді він перебував у поганому настрої. У таких випадках я завжди тримався якомога далі. Прямо зараз він кричав на когось по телефону. Поп, його заступник, зазвичай грав зі мною в ігри, але зараз він сидів за барною стійкою та цілував якусь блондинку. Інші байкери зібралися навколо столу й грали в карти. Вони не хотіли, щоб я їм докучав. Коли я попросив подивитися на їхню гру, один із них штовхнув мене так, що я впав. І я все ще відчував біль у куприку, яким вдарився об підлогу. Почулися кроки, що наближалися. Двері до клубу різко відчинилися, і один із розвідників, спотикаючись, забіг всередину, витріщив очі й крикнув: «Чорний лімузин!». Усі підскочили, наче ці слова були якимось секретним кодом. Я повернув голову до Батька, який вигаркував накази так, що аж слина вилітала з рота. Мені було не зрозуміло, що не так з якоюсь чорною машиною. Пролунав пронизливий крик, а потім почулося булькання. Я кинув погляд на двері, розвідник упав долілиць із сокирою на потилиці, що розрізала його голову, наче стиглий кавун. Витріщивши очі, я впустив пляшку. Тіло рухнуло на землю, розбризкуючи всюди кров. Сокира випала, залишивши глибоку рану в черепі, у якій виднілися шматочки мозку. «Просто як кавун», — знову подумав я.
Розділ Перший 10 Батько кинувся до мене й боляче схопив мене за руку. — Ховайся під диван і не вилазь! Зрозумів? — Так, сер. Він штовхнув мене до старого сірого дивана, я впав на коліна й заповз під нього. Уже дуже давно я не намагався втиснутися під диван, бо ледве там поміщався, але зрештою ліг на живіт так, щоб бачити двері та кімнату. Всередину увірвався величезний чоловік з диким поглядом та сокирою в руках. Я затамував подих, коли він увійшов, ревучи, наче ведмідь. Він кинув ножа в татового скарбника, що потягнувся по пістолет. Надто пізно. Той впав прямо перед диваном, витріщившись на мене, а з-під голови розповзалася калюжа крові. Я почав відповзати назад, але різко зупинився, хвилюючись, що мої ноги виглядатимуть з-за дивану. Крики ставали все гучнішими, тому я закрив вуха долонями, намагаючись заглушити їх. Але я не міг відвести погляду від того, що відбувалося. Безумець схопив ножа та метнув у Попа. Лезо потрапило йому прямо в груди, і той повалився назад, ніби перебравши із випивкою. Тато та двоє інших кинулися за бар. Я хотів сховатися там із ним, хотів, щоб він втішив мене, навіть якщо він ніколи такого не робив. Божевільний прострелив руку ще одному члену клубу, коли той потягнувся за пістолетом на підлозі. Я здригався від кожного пострілу, який чув навіть із закритими вухами. Безумець стріляв по барній стійці, аж поки не настала тиша. Невже в тата та його людей закінчилися боєприпаси?
Меддокс 11 Я кинув погляд на арсенал у кінці коридору. Один із чоловіків вискочив з-за бару, але його спину наздогнала сокира. Замружившись, я кілька разів схлипнув, перш ніж знову розплющити очі. Кров скарбника повільно розпливалася, сягнувши моїх рукавів, але я не наважувався рухатися. Навіть коли весь мій одяг просяк кров’ю, покривши навіть мої маленькі пальці. На допомогу прийшли ще двоє татових людей. Але цей безумець був наче розлючений ведмідь. Лежачи нерухомо, я слухав крики агонії та люті, спостерігаючи, як тіла одне за одним падали на підлогу. Всюди була кров. Батько закричав, коли чоловік витягнув його з-за барної стійки. Я підірвався, бажаючи допомогти йому, але його погляд прикував мене до місця. Чоловік простежив за поглядом тата. Його обличчя було схоже на обличчя монстра, вкрите кров’ю та скривлене від люті. Я пригнув голову, злякавшись, що він мене побачив. Але він продовжив тягнути тата до стільця. Знаючи, що краще виконувати батькові накази, я залишався на місці протягом, здається, кількох днів, хоча, найімовірніше, минуло лише декілька хвилин. Поганий чоловік почав бити тата та того, хто ще був живий. Я більше не міг дивитися, тож притиснув руки до лоба та заплющив повіки так сильно, що відчув пульс у скронях. Груди та руки були теплими від крові, а штани від того, що я обмочився. Всюди тхнуло сечею та кров’ю. Я затамував подих, але в грудях боляче стиснуло і я мусив зробити вдих. Я почав рахувати секунди, думаючи про морозиво, смажений бекон та фірмовий мамин пиріг із лаймом, але крики
Розділ Перший 12 лунали занадто гучно. Вони витісняли з моєї голови всі спогади. Зрештою, навколо запанувала тиша і я насмілився підійняти голову. Очі наповнювалися слізьми, коли я озирався навколо. Повсюди були калюжі крові та шматки плоті. Я здригнувся, і мене вирвало, від жовчі запекло в горлі, але потім я завмер, злякавшись, що поганий чоловік десь поряд, аби вбити мене також. Я не хотів помирати. Я почав плакати, але швидко витер сльози. Тато ненавидів сльози. Деякий час я прислуховувався до стукоту серця, що віддавався у вухах та вібрував у кістках, поки не заспокоївся та мій зір не прояснився. Я озирнувся в пошуках чоловіка, але його там не було. Вхідні двері були відчиненими, але я чекав довгий час, перш ніж нарешті виповзти з-під дивану. Мій одяг був просякнутий сечею та кров’ю, я жахливо зголоднів та хотів пити, але не пішов. Я стояв посеред розірваних на шматки тіл, серед людей, яких я знав усе життя, чоловіків, які були моєю сім’єю. Я не впізнавав майже нікого. Усі вони були надто понівечені. Татовому тілу дісталося найбільше. Я не розпізнав його обличчя. Лише татý з черепом, що дихає вогнем, на шиї підказало мені, що це він. Я хотів попрощатися, але не наважувався підійти ближче до того, що від нього залишилося. Він мав жахливий вигляд. Зрештою, я побіг на вулицю та зупинився лише біля будинку дружини скарбника. Я вже навідував її декілька разів, коли вона пекла для мене печиво. Побачивши мене в крові, вона відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе.
Меддокс 13 — Вони мертві, — прошепотів я. — Усі мертві. Вона намагалася додзвонитися до свого чоловіка, потім до батька та інших членів клубу, але ніхто не відповідав. Зрештою, вона набрала мою маму та помила мене, поки я чекав, коли по мене приїдуть. Мама приїхала біла як смерть. — Ходімо, нам треба забиратися. Вона взяла мене за руку. — А тато? — Ми більше нічого не можемо зробити. Залишатися в Нью-Йорку більше не безпечно. Нам треба поїхати звідси, Меддоксе, і ми ніколи не зможемо повернутися, — вона потягнула мене до нашого старого «форда мустанга» та посадила на пасажирське сидіння. Машина була так забита сумками, що я навіть не бачив нічого крізь заднє скло. — Ми переїжджаємо? — спантеличено запитав я. Вона повернула ключі в замку запалювання. — Ти що, не слухав? Ми повинні покинути це місце назавжди. Ця територія більше не належить «Тартару». Ми житимемо з дядьком у Техасі. Там буде твій новий дім. Мама негайно зателефонувла дядьку Ерлу, просячи допомоги. У неї не було грошей, які батько завжди їй давав, хоча вони постійно сварилися та жили окремо. Дядько Ерл нас прихистив, тож ми переїхали в Техас. Зрештою, мама зійшлася з дядьком і в мене з’явився брат Ґрей.
Розділ Перший 14 Техас став моїм тимчасовим домом, але серце завжди кликало повернутися туди, де я народився, аби забрати те, що належало мені від народження, та помститися. Я не був у Нью-Джерсі протягом багатьох років, але коли нарешті повернувся, у мене була одна ціль — вбити Луку Вітіелло. Марчелла П’ять років Я сиділа на краю ліжка, дриґаючи ногами туди-сюди. Я не зводила погляд із дверей, чекаючи, коли вони відчиняться. Уже була сьома година. Мама завжди будила мене в цей час. На годиннику було 07:01, тому я почала сповзати з ліжка. Невже мама затримається сьогодні? Я більше не могла чекати. Ручка дверей опустилася, і я завмерла, повернувшись назад на матрац і спостерігаючи, як мама визирає з-за дверей. Побачивши мене, вона засяла й усміхнулася. — Як давно ти прокинулася? Я знизала плечима й зістрибнула з ліжка. Мама зробила крок до мене та міцно обійняла. — З днем народження, дорогенька. Я звивалася в її обіймах, відчайдушно бажаючи спуститися на перший поверх. Звільнившись від її рук, я запитала: — Ми можемо спуститися зараз? Там буде вечірка?
Марчелла 15 Мама знову всміхнулася. — Ще ні, Марчі. Вечірка трохи пізніше. А поки тут тільки ми. Ходімо, погляньмо на твої подарунки. Після короткої миті розчарування, я взяла мамину руку та спустилася вниз. Я одягнула свою улюблену рожеву піжаму з рюшами. У ній я почувалася як справжня принцеса. У холі на нас уже чекав татко. Він підняв мене та поцілував у щоку, перш ніж я встигла спустися з останньої сходинки. — З днем народження, принцесо. Він закинув мене на плечі та поніс у вітальню, що була прикрашена рожевими та бежевими повітряними кульками та гірляндою з надписом «З днем народження», а на столі, поруч із великим рожевим тортом у вигляді єдинорога, лежала золота корона. На іншому столі на мене чекала велика купа подарунків у рожевому та золотому папері. Я кинулася до них. — З днем народження! — кричав Амо, бігаючи навколо стола, аби привернути до себе увагу. — Це подарунки від нас, а також від твоїх дядьків та тіток, — сказала мама, але я слухала її у пів вуха, з нетерпінням розгортаючи подарунки. Мені подарували майже все, про що я просила. Майже. Татко погладив мене по голові. — Інші подарунки чекають тебе на вечірці. Я кивнула та усміхнулася. — Сьогодні я буду принцесою. — Ти завжди принцеса. Мама кинула на тата погляд, який я не зрозуміла.
Розділ Перший Через кілька годин будинок наповнився друзями, родичами та чоловіками, що працювали на татка. Усі прийшли на моє свято. Я одягнула сукню принцеси та корону. Мені подобалося, що всі дарували мені подарунки, вітали мене та співали «З днем народження». Вежа з подарунків була втричі вищою за мене. Уже пізно ввечері, коли мої повіки злипалися, татко відніс мене в кімнату. — Треба переодягнути тебе в піжаму, — прошепотів він, поклавши мене в ліжко. Я обійняла його за шию та рішуче замотала головою. — Ні, я хочу спати в сукні принцеси. І з короною, — додала я, позіхаючи. Татко усміхнувся. — Ти можеш залишитися в сукні, але з короною тобі буде незручно, — він обережно зняв її та поклав на нічний столик. — Я все ще принцеса, навіть без корони? — Ти завжди будеш моєю принцесою, Марчі. Я усміхнулася. — Обійми перед сном? Татко кивнув та незграбно випростався біля мене, його ноги звисали з мого надто маленького ліжка. Він обійняв мене, і я притулилася щокою до його грудей, заплющуючи очі. Мій татко був найкращим у світі. — Я люблю тебе, татку. І ніколи не покину тебе. Буду жити з тобою та мамою вічно. Тато поцілував мене у скроню: — І я люблю тебе, принцесо.
17 Розділ Другий Марчелла Мене заколисувало легке погойдування гамака. Напівдрімаючи, я спостерігала, як на нашому причалі та пляжі плескаються пінисті хвилі. У сонячні дні цей гамак був моїм улюбленим місцем у нашому особняку в Гемптоні. З початку червня було чимало спекотних сонячних днів, але в мене не було багато часу на відпочинок. Зітхнувши, я порухала пальцями ніг. Останні кілька днів виснажили мене, тому відпочинок був вкрай необхідним. На організацію мого дев’ятнадцятого дня
Розділ Другий 18 народження пішли тижні інтенсивної підготовки: дегустація торта та всього меню, вибір одягу, коригування списку гостей та ще багато чого. Навіть планувальник подій не зменшував мого навантаження. Усе мало бути ідеально. Мій день народження завжди був однією з найважливіших світських подій року. Після грандіозної вечірки два дні тому мама забрала мене та моїх молодших братів, Амо та Валеріо, на тиждень у таку необхідну відпустку в Гемптоні. Звісно, Валеріо не розумів сенсу відпочинку. Він розганявся на водних лижах по хвилях, поки один із наших охоронців керував човном, ризиковано крутячи його з боку в бік, лиш би догодити брату. Сумніваюсь, що в мене у вісім років було стільки ж енергії, як у цієї дитини. Мама читала книгу, сидячи на шезлонгу в тіні. Її обличчя обрамляли вологі локони світлого волосся. Моє волосся завжди залишалося прямим, навіть день на пляжі не змінював його. Звісно, моє волосся було вугільно-чорним, а не ангельсько-світлим, як у мами. «Чорні, як твоя душа», — жартував постійно Амо. Мій погляд метнувся в його бік. Він влаштував майданчик для кросфіту в тій частині ділянки, куди ми не часто ходили, і виконував щоденну програму тренування. Це було схоже на самокатування, судячи з виразу його обличчя. Я віддавала перевагу курсам пілатесу від тітки Джанни. Звичайно ж, завдяки такій цілеспрямованості у свої п’ятнадцять він був наче Халк. Відчинилися розсувні двері й наша покоївка Лора вийшла із тацею в руках. Я спустила ноги з гамака й усміхнулася, побачивши, що вона приготувала
Марчелла 19 улюблений полуничний лимонад. Цей напій охолоджував навіть у найспекотніші дні літа. Вона простягнула мені стакан. — Дякую, — сказала я, задоволено потягуючи напій. Лора поставила тарілку зі шматочками охолодженого ананаса на бічний столик. — Ананас не такий смачний, як минулого разу. Я поклала шматочок у рот. Він був трохи терпким. Я зітхнула. — Так важко дістати хороші продукти. Амо підбіг до нас, по його блискучому торсу стікав піт. — Тільки спробуй забризкати потом мою їжу, — попередила я. Він почав демонстративно трястися, ніби мокрий пес, і я схопилася з гамака, зробивши кілька кроків назад, щоб урятувати свій лимонад. Братська любов не розповсюджувалася на їжу… Він з’їв кілька шматочків мого ананаса, навіть не вибачившись. — Чому б тобі не взяти їжу для себе? Я показала на Лору, що саме подавала мамі її лимонад та фрукти. Брат кинув погляд на книгу з маркетингової аналітики на журнальному столику. — Зараз літо. Тобі справді треба тягати з собою домашку? Ти й так найкраща в класі. — Я найкраща в класі саме тому, що тягаю домашку з собою, — пробурчала я. — Усі тільки й чекають, коли я зроблю помилку. Не дочекаються. Амо знизав плечима.
Розділ Другий 20 — Не розумію, чому ти так хвилюєшся через це. Марчі, ти не можеш завжди бути ідеальною. Вони завжди знайдуть щось, що їм не сподобається. Навіть якщо ти організуєш вечірку століття, хтось все одно поскаржиться, що морські гребінці недостатньо добре приготовані. Я напружилась. — Я кілька разів повторювала шеф-кухарю бути особливо уважним з морськими гребінцями, тому що… — я зупинилася, побачивши його усмішку. Він насміхався з мене. — Ідіот. — Просто розслабся, заради Бога. — Я розслаблена, — відповіла я. Погляд Амо дав зрозуміти, що я хто завгодно, але точно не розслаблена людина. — То що, гребінці були нормально приготовані чи ні? Брат важко зітхнув. — Вони були ідеальними, не парся. І знаєш що? Ти все одно не будеш подобатися всім, навіть якщо твої гребінці будуть найкращими у світі. — Я не хочу всім подобатися, — твердо сказала я. — Я хочу, щоб вони мене поважали. Амо знизав плечима. — Вони поважають тебе. Ти ж Вітіелло. Він побіг за Лорою, щоб взяти ще кілька шматків ананаса та склянку лимонаду. Для нього ця розмова закінчилася. Амо був майбутнім капо, і все ж він не відчував такого тиску на собі, як я. Від мене, як від найстаршої дитини в сім’ї Вітіелло та як від дівчини, очікували дуже багато. Жодної помилки. Я повинна бути красивою та морально бездоганною, невинною, як
Марчелла 21 дитя, і водночас достатньо прогресивною, аби репрезентувати нове покоління Фамілії. Амо погано вчився, спав із абиким, ходив у спортивках, а всі навколо казали, що він просто хлопчик і це мине з віком. Якби я хоч раз зробила щось подібне, мене б поховали живцем. На екрані телефона з’явилося повідомлення від Джованні. «Сумую за тобою. Якби не робота, я б миттю приїхав». Пальці завмерли над екраном, щоб набрати відповідь, але я осмикнулася. Я була рада, що стажування в юридичній фірмі Франческо, нашого сімейного адвоката, забирало в нього так багато часу. Мені було просто необхідно кілька днів відпочинку після мінісварки на мій день народження. Якби мені не вдалося впоратися зі своїм невдоволенням до офіційної вечірки на честь наших заручин, то дивитися на нього закоханими очима було б просто неможливо. Вимкнувши звук, я поклала телефон на стіл вниз екраном та взяла книжку. Моя увага була захоплена особливо цікавою частиною сюжету, коли на мене впала чиясь тінь. Піднявши погляд, я побачила перед собою батька. Він вирішував якусь невідкладну справу, пов’язану із «Братвою» у Нью-Йорку. — Моя принцеса, як завжди, важко працює, — сказав він і нахилився, аби поцілувати мене в маківку. — Як все минуло? — поцікавилася, відклавши книгу. Батько стримано усміхнувся. — Тобі немає про що хвилюватися. Усе під контролем. Я стиснула зуби, борючись з бажанням розпитати його про все. Він шукав поглядом Амо, який відразу ж
Розділ Другий 22 зупинив своє тренування та підійшов до нас. Батько хотів, щоб він брав участь в усьому, що відбувалося між «Братвою» та Фамілією, але мама відмовила його. Вона не могла припинити захищати його. — Привіт, тату, — сказав Амо. — Весело провели час, ламаючи голови «Братви»? — Амо, — у його голосі відчувалося попередження. — Марчі не сліпа. Вона знає, що відбувається. Іноді мені здавалося, що я розумію жорстокість батькової роботи краще, ніж Амо. Він все ще вважав це розвагою та не помічав небезпек. Можливо, мама мала рацію, вирішивши тримати брата якомога далі від великих бійок. Його б точно вбили. — Нам треба поговорити. Ходімо в човен, — сказав він брату. Амо кивнув. — Дай мені тільки взяти мій сендвіч. Я вмираю з голоду, — він побіг назад до будинку, напевно, щоб випросити в Лори сендвіч із плавленим сиром. Обличчя батька напружилося від злості. Очевидно, той хотів поговорити негайно. — Він вважає конфлікт з «Тартаром» та «Братвою» розвагою. Пора уже подорослішати, — сказав батько. Потім кинув погляд на мене, ніби забувши, що я все ще тут. Я здвигнула плечима. — Йому п’ятнадцять. Виросте й зрештою зрозуміє всю відповідальність. — Якби ж він був настільки відповідальним та розумним, як ти.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx