Розділ Перший 10 Батько кинувся до мене й боляче схопив мене за руку. — Ховайся під диван і не вилазь! Зрозумів? — Так, сер. Він штовхнув мене до старого сірого дивана, я впав на коліна й заповз під нього. Уже дуже давно я не намагався втиснутися під диван, бо ледве там поміщався, але зрештою ліг на живіт так, щоб бачити двері та кімнату. Всередину увірвався величезний чоловік з диким поглядом та сокирою в руках. Я затамував подих, коли він увійшов, ревучи, наче ведмідь. Він кинув ножа в татового скарбника, що потягнувся по пістолет. Надто пізно. Той впав прямо перед диваном, витріщившись на мене, а з-під голови розповзалася калюжа крові. Я почав відповзати назад, але різко зупинився, хвилюючись, що мої ноги виглядатимуть з-за дивану. Крики ставали все гучнішими, тому я закрив вуха долонями, намагаючись заглушити їх. Але я не міг відвести погляду від того, що відбувалося. Безумець схопив ножа та метнув у Попа. Лезо потрапило йому прямо в груди, і той повалився назад, ніби перебравши із випивкою. Тато та двоє інших кинулися за бар. Я хотів сховатися там із ним, хотів, щоб він втішив мене, навіть якщо він ніколи такого не робив. Божевільний прострелив руку ще одному члену клубу, коли той потягнувся за пістолетом на підлозі. Я здригався від кожного пострілу, який чув навіть із закритими вухами. Безумець стріляв по барній стійці, аж поки не настала тиша. Невже в тата та його людей закінчилися боєприпаси?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx