«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
10 за Україну, — люди звичайні. Добре мотивовані, патріо- тично налаштовані, та все одно — звичайнісінькі. Мені ж після книги про Червоного хоч із Києва не потикайся: ви- являється, тільки я, Клим Рогозний, і можу достойно про- славити всякого невідомого широкому загалу борця. І як- що шукатиму причин для відмови — мушу начуватися. Отут підходжу до точки, котру з певного моменту вва- жав для себе неповерненням. А вліз я в дуже неприємну історію. Зустрічався як автор роману про Червоного зі своїми шанувальниками в Дубні. Після показу підійшов до мене чоловік років шістдесяти, назвався паном Миколою Яку- бовичем і завів уже звичну розмову: чи не хоче пан Рогоз- ний написати книгу, а ще краще — зняти фільм про вояка УПА, який помер на етапі, коли його після суду везли на Колиму. Я пояснив уже, що всякий раз слухаю уважно, іноді на- віть щось собі фіксую в блокноті. Потім, без надмірного обнадіювання, кажу: мовляв, дякую, може бути цікаво, з вами зв’яжуться, все таке. Намагаюся не брати жодних оригінальних матеріалів, особливо — листів та старих фотографій. І ввічливо прощаюся. Думав, тут теж обі- йдеться. Ні. Новий знайомий наполягав: людина, про яку він мені ка- же, унікальна. Повстанський поет, причому геніальний. Мав публікації в різних виданнях, писати не припиняв у тюрмі, вірші вдавалося різними способами передавати на волю. Зараз пан Якубович готує збірку його поезій до видання й наполягає: твори мають бути включені в обов’язкову шкільну програму. Ну, кажу, пане Миколо, то вже не мені вирішувати. Тут я безсилий. Чоловік відразу погодився.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx