«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
13 Уміння казати «ні» треба набувати на спеціальних курсах. Я думав — опанував науку відмовляти самотужки. Про- те зустріч із паном Якубовичем мою самовпевненість пе- рекреслила. Я сам себе загнав у пастку, з якої був тільки один вихід. Але тепер не лише сказати «ні», а й пояснити причину. Бо, виявляється, весь цей час я морочив панові Миколі голову. Звинуватив він мене під гарячу руку. З мене полилося все, що я думаю про запропоновану мені поезію. Можливостей пана Якубовича я недооцінив. У нього виявився прямий доступ до купи ресурсів, зде- більшого маргінальних, та серед них траплялися досить цитовані, а отже — авторитетні в патріотичних колах. Звід- ти й почалася масована атака на мене як запроданця, кон’юнктурника, агента Кремля, провокатора й манкурта. Я виявився гнилим лібералом, котрий спекулює на темі націоналізму, вибиває під це діло чималі гроші у вигляді грантів, насправді ж мені на все, крім грошей, чхати, плю- вати й класти. І взагалі, Клим Рогозний паплюжить пам’ять про видатних діячів українського резистансу. Телефонний дзвінок, про який я вже згадав, раптом по- вернув мені сили та впевненість у собі. Жінка назвалася Терезою Блант. Українською незнайомка говорила з помітним акцен- том, дзвонила з Торонто, пояснила — лиш тепер до там- тешньої української громади дійшла моя книжка. Загалом Тереза не бере активної участі в житті канадських україн- ців, бо народилася там, у Києві була лише двічі, раз — у Львові і раз — у Полтаві, на бабусиній батьківщині. Мама пані Блант теж народжена за кордоном, але в Євро- пі. Точніше — в Італії, звідки її бабуся Домнікія за своїм
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx