«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
14 чоловіком, дідом Терези, на початку п’ятдесятих років ми- нулого століття перебралася спершу до Франції, у Париж, а звідти — до Канади, років за десять. Бабуся Домна, так називали її в родині, написала й ви- дала в Канаді книгу спогадів «Мій довгий шлях до Украї- ни». З поваги Тереза, як і її мама, мемуари прочитала. Ви- дання є такою собі сімейною реліквією, яка за межами їхньої родини приречена була загубитися серед десятків схожих емігрантських спогадів, котрі писалися й видава- лися протягом тридцяти років, від середини 1960-х у Ка- наді й Америці, потім, після 1991 року, — в Україні, за гро- ші самих авторів, у різних новостворених видавництвах, котрі охоче й наввипередки освоювали приватні кошти ді- аспорян. Трошки знаючись на цьому, я вже потім припустив: до- бре, що бабуся Домна, точніше —Домнікія Чечель, устиг ла опублікувати мемуари в Канаді, коли була ще в зріло- му віці, а не тягнула час, зволікала, аби надрукуватися на Батьківщині. Тут тиражі безбожно губилися. Адже спога- ди українських емігрантів, хай вони учасники збройних змагань та підпілля, пересічному читачеві були мало ціка- ві. Спритні видавці робили не більше ста копій, хоч зазна- чали на книжках кілька тисяч, за що заплачено й треба зві- тувати. Коли ж замовники делікатно питали, де той тираж, партнери радісно заявляли: так усе ж продано. Зазвичай на прибуток грошодавці не претендували, тож сміливо ка- жу: навіть найцікавіше йшло в пісок, у небуття. На щастя, на моє особисте щастя, книжка Домнікії Че- чель була прочитана свого часу якоюсь кількістю зацікав- лених людей. Серед них — її онука Тереза. Тому канадій- ка відразу згадала бабусині спогади, коли почула про Данила Червоного. Адже Домнікія знала хорунжого Остапа.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx