«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
30 уже скоїв злочин проти польської влади. Ми слухали, а я — то й узагалі думав так само. Погані спогади загалом затерлися, проте розбите татове лице спливало перед очи- ма в найменш придатні для того моменти. Я розумів: бать- кові стало б сили взяти сокиру, кинутися на тих солдатів, боронити родину, скільки б протримався. Далі — що? Ли- шилися б Миронюки без годувальника. Хтозна, яка б доля спіткала. Тато ж, зносячи побої, насправді тим самим захи- щав дружину й дітей, як знав, відчував, міг на той момент. Як не чиниш опору — навіть ліпше боронишся. Це вже Юрко Дорош почав переконувати, як я поми ляюся. Данило Червоний ще далі пішов, і я йому повірив більше. Час показав — Дорошу на горе. Та нехай, наперед не забігатиму. 2 Уже коли почав згадувати молоді роки, збирати спогади докупи, прийшло нарешті розуміння: батько не хотів для нас, дітей, такого життя. Не знав, що і як піде далі. Господи, та ніхто ж тоді, на- віть маршал Пілсудський не уявляв — за дев’ять років Польщі знову, як колись, не буде на карті світу. Поки ж та- то вперто вимагав від нас триматися ближче до поляків і вчитися по-польському. Українських книжок аж до сім- надцяти років я в руках не тримав, хоч грамоти трохи знав — поки не почалися оті каральні акції, в нас у хаті їх трохи мали. Батько тоді навряд чи знав, але відчував мов- би нутром: щойно пішли чутки про незадоволеність вла- ди сільськими протестами й почали закривати «Просвіти», він виніс із хати українські співаники, абетку й книжечки казочок із простенькими малюнками. Чи закопав, чи десь
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx