«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
32 інші точки для огляду й вигадуючи довкола височіні щось нове, часом навіть казкове, містичне, чарівне. Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюд- ного острова. Таких, як я, сільських, серед спудеїв-ліцеїстів знайшлося чимало. Не лише русини, поляків із сільських ро- дин вчилося чимало. Не тількижмоєму батькові кортіло ба- чити сина освіченим паном, котрий не длубається в землі чи гнойовищі й не крутить хвости бичкам. Міське, панське жит- тя багатьох вабило. Просто, мабуть, тоді я мав інакший склад характеру—не міг швидко звикнути до того, що біль- шість кременецьких ліцеїстів вважала звичним для себе. Наприклад — походи у «Волинь». Туди треба було пензлювати пішки зо два кілометри від центру. Треба було минути синагогу, далі — сама рестора- ція з великими, щонайменше метровими літерами на виві- сці. Не міряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у міс- ті візника. Таксівки тоді в Кременці були рідкістю, хоч вулицями їздили автомобілі. Та де: з міста ходили автобу- си до Луцька, Рівного й Дубна, так само прочани мали змо- гу дістатися до Почаєва ?1 , а залізничним транспортом—без пересадок до Львова і Луцька. Саме так до Кременця зі Львова приїхав Данило Черво- ний. Та я знову трошки біжу наперед. Словом, кататися на візниках дозволяли собі студенти- поляки. Русини не були проти піших прогулянок. Особли- во назад, коли, загулявшись до темного, можна було легко вмовити дівчину, яку вподобав, аби дозволила провести се- 1 Почаївський монастир у часи Другої Польської Республіки входив до складу Польської православної церкви. Її великими зусиллями вдалося вберегти від передачі в підпорядкування римо-католицької церкви. На території монастиря зберігалося, зокрема, українське православне життя.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx