«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
33 бе додому. Не думайте, ми були молодими й жодні моло- дечі забавки чужими для нас не були. Навпаки, тим і здиву- вав Червоний: сидів за столиком у кутку, мусолив кухоль пива, якого майже не торкався, стежив байдуже чи навіть із добре прихованою злістю за відвідувачами, котрі обсіда- ли столики, і за танцями під тамтешній джазовий оркестр. Ми ж вибиралися у «Волинь» саме за тим— пиво, дівча- та, танці. Згодом — розмови, що далі, то відвертіші й небезпеч- ніші для всіх. Принаймні так мені здавалося, боЮрко вся- кий раз робив їх чимось схожим на зібрання таємного ор- дену, подібного до масонської ложі. Досі, через багато десятків років, не поясню, чому До- рош не відштовхнув мене та ввів у своє невеличке товари- ство. Для мене він не мав такого значення, як для Зенка. Той ловив кожне слово свого ватажка, завжди підтакував, ніко- ли не заперечував і слухав його промови, наче мовчазний дресирований пугач. Великі круглі окуляри могли б зроби- ти Лісовського зовсім подібним до цього нічного птаха, аби він не був таким низеньким, худорлявим, сказав би навіть— миршавим. Поруч із ним, сином кременецького маляра, я видавався таким собі бурмилом. Урахуйте, що я взагалі вищий на півголови й ширший у плечах від більшості хло- паків. Не кажучи вже про трохи дурну фізичну силу, тому мене від самого початку навчання зманювали записатися в ліцейський спортивний клуб. Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гурті саме такого побратима — як то кажуть, задля балансу. Троє ми справді мали цікавий вигляд: дрібненький Зенко, я — майже веле- тень, і Юрко — стрункий, тендітний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. При- наймні так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмінно обмовлявся: до Другої Речі
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx