«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
34 Посполитої його батько мало не зробив кар’єру, яка вдала- ся дідові. Два покоління Дорошів, із його слів, обіймали ви- сокі посади в Тернопільській українській гімназії, яку хоч за- крили за царя, щойно почалася війна ?1 , але до того часу заклад мав ім’я, престиж і таке високе значення, що його зі змінним успіхом намагалися відкрити вже два роки по тому. І заклад би нарешті запрацював, аби Тернопіль разом із ін- шими теренами не відійшов Польщі. А влада Пілсудського ліквідувала заклад, після чогоЮрків батько протримавсяще десять років і помер у злиднях, а мама, колись викладачка німецької, нині прибирає в заможних польських родинах. Тут ми з Дорошем виявилися подібними. Його, як і мене, матінка буквально випхала вчитися з Тер- нополя в Кременець — туди, де дають кращу освіту. Що- правда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволен- ня поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребу — говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, — починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував не- злим тихим словом регента Калюжного. — Я був у нього вдома, —не говорив, сичав він, коли схи- ляли над столиком голови. — Казенне помешкання, вигід- ний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двад- цять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче… — Думаєш, Калюжний — конфідент? — запитав тоді я. 1 Йдеться про Велику, або Першу, світову війну (1914—1918).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx