«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
36 тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережа- ни, серйозні суди відбувалися здебільшого там. — Отже, пану регенту можна вірити, — зробив висно- вок я. — Ні! —Дорош запально стукнув кухлем по столу. —Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить поль- ській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам пе- ред собою виправдовується за слабкість. Я б Калюжного взагалі зрадником назвав. — Кого зрадив? — Побратимів своїх військових. Він же підхорунжий ар- мії УНР! Фотографія в рамці на стіні висить, у залі. Там їх четверо, молоді офіцери. Трошки старші, ніж ми тепер. Двоє в петлюрівських строях, двоє — в польських. Скажи мені сам, Мироне, подумай і скажи. Служила людина в Ді- євій армії Української Народної Республіки. Воювала за Україну. Потім якимось чином задружилася з ляхами. Нині йому, українцеві , Мироне, чи не єдиному дали посаду в лі- цеї, де навіть сторожовий пес —поляк. Хіба не колаборант? — Саме так, — звично піддакнув Зенко. — Ну, раз совість мучить, значить, вона є. — Я спробу- вав повернути розмову в інший бік. — Ти Калюжного не захищай! — Дорош знову легенько грюкнув кухлем. —Краще думай, як не стати таким, як він. — Маєш ідеї? — Давно маю. — Юрко відпив пива, напустив на себе серйозного вигляду. — Щось робити мусимо. — Хоча б що-небудь, — уставив Зенко. — Не що-небудь, хлопче, а те, що треба, — зауважив Дорош повчально. Так теревенили у «Волині» довгенько, поки два семе- стри не відучилися й не роз’їхалися на вакації.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx