«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
5 Червоним по білому «Хай собі війна проклята чотири роки тягнулася. Люди до всього звикають» . Маю нагоду представити українському чи- тачеві нову книжку Андрія Кокотюхи про нашого давнього зна- йомого — українського повстанця Остапа. Згадані мною сло- ва з роману «Червоний. Без лінії фронту» наче промовляють: війна, точніше, та війна, у якій Данило Червоний воював на Во- лині, на Галичині, та й у Воркуті, ще не закінчилась. Ми живемо під час цієї війни. Нам назагал байдужа Перша світова. Суспільству — українському, польському, російському (якщо не брати до уваги істориків) — уже не дуже цікаво, що відбувалося на її видимих і невидимих фронтах. За дуже мали- ми винятками, апелюючи до сьогоднішніх цінностей і реалій, ми не згадуємо тих, хто носив тоді зброю. Друга світова — цілком інша справа. Згадайте, як багато і часто ми посилаємося на ту війну, яка начебто закінчилась «Перемогою», салютами і кину- тими під ноги Сталіну прапорами Третього Рейху. Російський концепт «деды воевали», попри його критику, залишається мейнстримом і в Україні. Будь-яка дискусія про минуле, історичну пам’ять, жертв, уроки Другої світової на- штовхується на небажання опонента впустити в себе іншу, не- канонічну версію війни. Де твій дід міг бути водночас і героєм, і окупантом, а дід твого візаві — і захисником рідної землі, і лю- диною, яка окропила руки кров’ю жінок і дітей іншого похо- дження. І нам із цим жити. Із цієї пісні слова викидати, на мій погляд, заборонено. «Це війна, панове, якщо ви досі не зрозуміли. Не оголоше- на офіційно, але — війна. У неї свої закони, вояки керуються власними правилами» . І найголовніше — або ти перемагаєш ворога, або він це робить із тобою. Війна — це не сентимен- тальна мелодрама. І у справжній війні не буває модного нині підходу «win-win». Переможець завжди один. Часто навіть не той, хто себе ним проголосив. І тому Данило Червоний вправно
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx