«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
6 працює ножем і пістолетом, а головне, силою волі проти будь- якого наїзника, який приходить на його землю. Червоний ніко- ли не був у Києві чи Одесі, але його Україна велика — від Дон- басу до Львова. І Данило без революційних фраз і ефектних жестів робить те, що вміє робити найкраще… Воює. Усі правила й норми війни написані кров’ю. Не абстрактною, а чиєюсь конкретною кров’ю. Повірив Зенко другові — його не стало. Послухав повстанець кохану дівчину, не виконав наказ командира — мертві обоє. А скількох стратила служба безпеки ОУН за злочини військового часу? А скільки людей не дожили свого віку через провокації ворогів? Часом було достатньо ска- зати в селі кілька фраз — і все, зустрічай, мати, мертву дитину… Можна і, певно, треба критикувати минуле з висоти гума- ністичного ХХІ сторіччя, але пам’ятаймо, що війна не скінчи- лася. А може, і ніколи не скінчиться. Тому, можливо попри ав- торський задум, роман Андрія Кокотюхи є одним зі снарядів, які пробивають бетон старих, ще радянських уявлень про Дру- гу світову. І це водночас допомагає бути опірнішими щоразу вигадливішим снарядам ворога. Вони часто не з заліза, а з па- перу чи й навіть телевізійного, такого ненамацального, ефіру. Але нівечать не менше. «Як не заради життя й любові, то заради чого воювати, Остапе? Заради чого жити?» Скільки таких наївних запитань не знайшли відповідей? Що на них могли відказати хлопці, долею подібні до нашого героя? Колись мій добрий знайомий — укра- їнський повстанець Петро Саранчук (псевда Карпо, Малий), який пройшов через 28 років комуністичних концтаборів, сказав про себе тодішнього, зовсімюного: «Не вибирали, що краще. Бо мо- гли помилитись». І тому вони просто йшли до лісу, знаючи, що програють битву, але вірячи у перемогу в цій довгій, безконеч- ній війні. Без лінії фронту, справді. А хіба зараз не так? Є справжня війна. Є обстріли. Є майже щоденні бойові й небойові втрати. І є Остап, Ворон, Зенко і Уляна. Не сумніваюся, що є наші сучасні бійці з такими по- зивними. Вони точно не програють. Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту «Історична правда»
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx