«Червоний. Без лінії фронту» Андрія Кокотюхи
8 навіть за звичайний людський інтерес до українського на- ціонального повстанського руху можна було щонайменше вилетіти з роботи, ще й з так званим «вовчим білетом». Звіс- но, жодного реального документа, котрий би свідчив про політичну неблагонадійність громадянина, в СРСР на руки не видавали. Але без нього все було зрозуміло, коли осо- бою раптом починав цікавитись КДБ. Не в міру цікава лю- дина опинялася під негласним наглядом радянської таєм- ної поліції. Якщо цікавий не брався за розум і вів своє далі, йому кроїли й шили справу про «буржуазний націоналізм», що тягнуло за собою зраду Батьківщини, не менше. Когось відправляли в табори, звідки мало шансів повернутися жи- вим і де зовсім неможливо лишитися здоровим. Когось на- правляли на примусове лікування в спеціалізовані психіа- тричні клініки й там повільно перетворювали на «овоча». З Григорієм Титаренком робили саме це. Причина — оті самі записи в зошитах, які йому вдалося заховати, аби по- тім лишити тітці Олі. Вона передала три зошити мені, я їх прочитав і написав на їхній основі роман, котрий став мо- їм тріумфом — і моїм прокляттям. Книга прозвучала. Про мене, як і про її героя Данила Червоного, загово- рили. Хтось хвалив, хтось лаяв, хтось шукав прототип, хтось доводив: твір не художній, а документальний, у ньо- му нема жодного вигаданого персонажа. Мене навіть про- сили назвати першоджерело, з якого черпав відомості. Внутрішні дзвони забили на сполох, коли різні люди по- чали мені ті першоджерела тицяти в руки. Зробивши ме- не ледь не головним фахівцем із питань українського по- встанського руху. Уявіть собі пекло, в якому я опинявся відтоді всякий раз, коли приїздив кудись на зйомки із нашою групою. Боже
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx