REBECCA YARROS
ХАРКІВ 2024 РЕБЕККА ЯРРОС ДОДАТКОВІ РОЗДІЛИ
УДК 821.111 (73) Я71 © Rebecca Yarros, 2023 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2024 Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва ISBN 978-1-64937-404-2 (англ.) This edition is published by arrangement with Alliance Rights Agency c/o Entangled Publishing, LLC All rights reserved Перекладено за виданням: Yarros R. Fourth Wing : A Novel / Rebecca Yarros. — Red Tower Books, 2023. — 514 p. Переклад з англійської Олексія Манька і Богдана Горвата Cover art and design by Bree Archer and Elizabeth Turner Stokes Interior map art by Amy Acosta and Elizabeth Turner Stokes Interior endpaper map art by Melanie Korte Interior design by Toni Kerr Обережно! Ненормативна лексика!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ КСЕЙДЕН — Думаєш, вони тобі не знадобляться? — запитує Сорренґейл, міцно стискаючи руків’я двох своїх кинджалів, коли виходить проти мене на мату із вражаючою холоднокровністю. Схоже, її більше злить, ніж лякає те, що я збираюся покінчити з нею, хоч я й передав свою зброю Імоджен. — Нерозсудливий крок, — повчає Сґейл. —Ні. Навіщо, коли ти принесла достатньо для нас обох. — Викривляю губи в посмішку і згинаю пальці, показуючи їй «ходи-но сюди». Я наглухо замикаю свої щити, бо десь тут лазить Аетос. Другокурсник досить вправний на килимку, хоч і надто простий, щоб бути найкращим у цьому місці. — Погнали. Вона приймає бойову стійку, і я забуваю про курсантів другого рою, які стоять навколо, забуваю про завдання, яке маю виконати на вихідних, і зосереджуюся тільки на ній. Вайолет Сорренґейл. Сто п’ятдесят сантиметрів майже без лишку доньки пані генерала, яка стратила мого батька. Я маю повне право її знищити, це не суперечило б Кодексу. Вона може підпадати під моє командування, але вона з іншого рою. Я міг би зламати їй шию. Ніхто в цій кімнаті навіть не втрутився б. Але сто сім душ, за які я відповідаю, заплатять за це свою ціну. Тому якого біса я взагалі роблю на цих матах? Вона майже непомітно зміщує корпус, і я бачу змах зап’ястя за мить до того, як вона, бляха, кидає клинок просто мені в груди. Ловлю кинджал на чистому рефлексі. —Я вже бачив такий фінт. — Цокаю язиком. Це, власне, і є тим, що я тут роблю. Мені знадобилося цілих два тижні, щоб зрозуміти, що вона якимось чином второпала, з ким їй доведеться мати тут справу, і вже труїть своїх супротивників. Її блискучий, хитрий розум, мене — якось навіть несподівано — заводить, але якщо вона покладатиметься
РЕБЕККА ЯРРОС 6 на такі методи і ще розкидатиметься кинджалами, як у цирку, то не матиме шансів тут вижити. Хоч як дивно, думка про це мене непокоїть. Як і решта всього, що з нею пов’язано. Вона нападає з типовою для першокурсниці комбінацією ударів і розворотів, які передбачити так само легко, як і заблокувати. Завиграшки вириваю в неї з рук погано збалансований кинджал і хапаю її під стегно, використовуючи інерцію такого легкого тіла, щоб просто опустити її на землю. Ці горіхові очі так широко розплющені, коли вона дивиться на мене, намагаючись перевести дух. Я кидаю кинджал під ноги і відштовхую його поза межі її досяжності — у бік командира загону, який мав би навчити Сорренґейл краще битися. Будь-якій іншій суперниці я просто приставив би лезо до горла, обґрунтовано закінчуючи двобій, але я, бляха, почуваюся в боргу перед цією першокурсницею за те, що вона змовчала про зустріч, яку бачила під дубом. Не вбити її, коли вона лежить біля моїх ніг і змагається з власними легенями, — такий у мене спосіб подякувати їй за те. Нарешті бачу, як її ребра піднімаються. Вона сідає й одразу намагається встромити мені ножа в стегно. Ой бля, ну якого біса? Блокую удар правою рукою, одразу ж лівою хапаю Сорренґейл за зап’ястя й забираю зброю. Нахиляюся зовсім близько до її обличчя. —Сьогодні нам захотілося крові, чи не так, Вайо-лють? — шепочу я. Коли я кидаю на землю кинджал і відбиваю ногою подалі, її заворожливі очі аж випромінюють гнів. Надто легко її роззброїти, а її переконання у звортному — геть небезпечне. Так вона тут не виживе. І якого милого вона не обере зброю, що відповідатиме її типу фігури та стилю бою? (Не те щоб у неї вже був стиль бою.) —Мене звуть Вайолет, — огризається Сорренґейл, і я чомусь майже не здивований, що вона шипить на мене, немов кішка. Ось кого вона мені нагадує своїми обтічними лініями та оголеними кігтиками. Тільки пульс, який тріпотить під моїми пальцями, видає її страх. Вайолет занадто лагідне для неї ім’я. Надто крихке і тендітне. І так, я чув усю ту полову, яку городять злі язики про її кістки і суглоби, але насправді, судячи з того, що я бачив, ядро в цієї жінки сталеве. —Думаю, мій варіант більше тобі пасує, — кажу, відпускаючи її зап’ясток. Я встаю на повний зріст і простягаю їй руку, сподіваючись, що вона достатньо розумна, щоб узяти її. — Ми ще не закінчили. І вона бере.
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 7 Бля, яка наївна. Я піднімаю її на ноги, але перш ніж вона встигає зорієнтуватися, закручую руку їй за спину. Тепер обидві її руки затиснуті між нами, а я маю одну вільну, якою притискаю її до своїх грудей. Для місця, де ми перебуваємо, це таки занадто наївно. —Чорт забирай! — зривається вона. Тоді я видобуваю з піхов на її стегні один з аж надто великих кинджалів і підношу його лезо до м’якої шкіри її горла. Вона сахається назад, притискаючи голову до моїх грудей, і я можу роздивитися сріблясті кінчики волосся, заплетеного в корону. Вона ледь сягає моєї ключиці, тому, щоб інші не почули моїх слів, я мушу нахилитися до неї. І, боги, як же, бляха, класно вона пахне… Не думай про те, як вона пахне, придурку. —Не довіряй жодній людині, яка стоїть перед тобою на цьому килимі, — стиха промовляю біля її вуха, досить обережно, щоб не торкнутися його ротом. Відколи це я думаю про те, щоб торкатися ротом суперника? —Навіть тому, хто мені винен? — відповідає вона так само тихо. Тепло вдячності розливається в моїх грудях. Вдячності за її розсудливість і розуміння, що ця наука не для публіки. Я кидаю кинджал на підлогу й ногою відштовхую його в бік командира її рою, як і два попередні, ігноруючи погрози, які випромінює суворий вираз Аетосового обличчя. —Лише я вирішую, коли віддавати. Не ти. — Відпускаю її руку, щоб не травмувати плече, і відступаю назад. Вона миттєво використовує ситуацію, викручуючись і намагаючись вдарити мене кулаком. Відбиваю удар біля своєї шиї. — Добре. — Я не можу не посміхнутися, коли так само легко блокую наступну її спробу сягнути мене рукою. — Бити в горло — найкращий варіант, якщо воно відкрите. Її щоки спалахують, а з примружених очей іскрить злість. Вона повторює ту саму довбану комбінацію, яку щойно пробувала, а я знову хапаю її під стегно, позбавляючи водночас іще одного кинджала і кидаючи його на землю, перш ніж відпустити її ногу. Розчаровано зводжу на неї мічену шрамом брову. Вона мала б бути розумнішою. —Я очікував, що ти вчитимешся на своїх помилках. — Кинджал мандрує підлогою до Аетоса. Вона виймає з піхов під ребрами свій наступний клинок і обходить мене по периметру, прибравши оборонну позу. Мені треба неабияке зусилля, щоб не позіхнути від суцільного роздратування і знудження.
РЕБЕККА ЯРРОС 8 Я навіть не мушу дивитися, щоб знати кожен крок, який вона ступає, кружляючи за моєю спиною. —Ти будеш танцювати чи нападати? — Це має спонукати її до дій. Тіні на маті видають її рухи. Я обертаюся й ухиляюся від спрямованого в мій бік кинджала. Лезо клинка розрізає повітря там, де я вже не стою. Ну, принаймні вона спробувала. Але цей рух лишає її відкритою, чим я одразу користуюся, коли беру її за руку й перекидаю через себе, відправляючи в політ на зустріч із поверхнею мати і приземляючись зверху над нею. Я чую її стогін, коли застосовую больовий прийом, змушуючи відпустити руків’я кинджала. Обережно, втримуючи вагу на правій нозі, я впираю ліве коліно в її спину лише настільки, щоби напружити її тіло. Вона мусить навчитися рухатися під тиском, навчитися думати в кризових ситуаціях, перебуваючи за крок від смерті. Я позбавляю її ще одного кинджала, кидаючи його в ноги командирові рою, а потім витягую наступний з піхов під ребрами і приставляю лезо до відкритої частини шкіри під горлом. У цій позі я можу наблизитися губами до її вуха. — Знешкодити ворога перед боєм — дуже розумний хід. Мушу визнати, це тобі добре вдалося, — шепочу я, відчуваючи, як вона вся напружується піді мною. Так, Вайо-лють, я знаю, чим ти займалася. — Проблема в тому, що ти не тренуєш себе на килимі, — обережно, щоб не пустити кров, проводжу лезом по її шиї, — тому не стаєш сильнішою. —Ти, звісно, волів би, щоб я померла, — каже вона у відповідь, втиснута щокою в поверхню мати. —І бути позбавленим задоволення від твоєї компанії? — З моєї репліки аж бризкає сарказм. —Пекельно ненавиджу тебе. Кутик мого рота піднімається. Боги, на язик вона така сама гостра, як і Сґейл. —Це не робить тебе аж такою особливою. Я підводжуся і шпурляю обидва кинджали під ноги Аетосу. Залишаю Сорренґейл ще два, якими можна битися, і знову простягаю їй руку. Вона примружується на мене і цього разу не приймає допомоги — встає сама. Ще одна посмішка від мене. Не пам’ятаю вже, коли востаннє так бавився. Кожна сказана нею фраза така колоритна. Така справжня. Жодного натяку на штучність. Але також і жодного контролю. —Її можна навчити. —Вона швидко вчиться, — відстрілює в ту ж мить.
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 9 —Це ми ще побачимо. — Відступаю на два кроки і знову приманюю її, згинаючи пальці. —Ти все сказав? — Тепер її голос достатньо гучний і сягає публіки. Імоджен затамувала подих: безумовно хвилюється, що я втрачу самоконтроль і вб’ю першокурсницю. Але вбити її — це останнє, про що я думаю. —Повір, я тільки-но почав. Схрещую руки й переношу вагу назад. Цікаво, що вона робитиме далі, але ще цікавіше, чому я цим так переймаюся. Окей, вона красива, але я ніколи не дозволяв симетрії чиїхось рис обличчя впливати на моє самовладання. І річ навіть не в постійно наявній ненависті в її очах. Я звик до того, що мене ненавидять. Річ у тому, як це поєднується — її ненависть до мене і той факт, що вона змовчала про нашу зустріч. Надто інтригуюче, щоб не звернути уваги… Сорренґейл починає рухатися, але я надто відволікся на думки, щоб вчасно зреагувати, коли вона б’є мене під коліна. І я падаю. Нормально так падаю. От бля. — Що я сказала про нерозсудливі кроки? — Сґейл протискається крізь мої щити. — Срібноволоса дівчина — відволікальний фактор, якого ти не можеш собі дозволити… Заземляюся ногами на ментальному схилі пагорба в Тиррендорі і зміцнюю свої щити, блокуючи її нафіґ. Вона ніколи не дасть мені із цим спокою. Сорренґейл приземляється мені на спину й робить спробу вдарити головою. Молодець. Гарний вибір, але фізично вона недостатньо сильна, щоб перекрити мені доступ повітря. Вона діє так, ніби вважає себе набагато вищою і на кількадесят кілограмів важчою, однак вона не така. Не переймаюся її руками. Швидко обертаюся — і цього достатньо, щоб вирватися з них. Хапаю її за стегна одним рухом і перекочуюся разом з нею. Усе закінчується тим, що я притискаю її спиною до поверхні мати. Перш ніж вона встигає знову вдихнути, я прикладаю лікоть до тендітної шиї, але не тисну. Є понад десяток різних способів покінчити з нею в цій позиції, і всі важелі впливу зараз у мене. Проте, хоча мої стегна притискають її до землі, більшість своєї ваги я втримую на лівій руці, щоб не розчавити її. Вона тепер у всратій позиції без жодних шансів. І проблиск паніки, який швидко маскується під лють у її очах, каже мені, що вона теж це чудово розуміє.
РЕБЕККА ЯРРОС 10 Чорт. Я не хотів би її розчавити. Бляха, що зі мною? Вона витягає кинджал і припускається величезної помилки, коли спрямовує його в моє плече. Бо я миттєво прибираю руку з її шиї і хапаю зап’ясток. Тепер її рука прикута до підлоги в неї над головою. Дивлюся на її обличчя, із захопленням вивчаючи, як вираз на ньому змінюється від подиву із широко розплющеними очима до настороженого страху і концентрованого гніву — усе це за лічені секунди. Швидкість, з якою вона обробляє інформацію та розподіляє свої почуття, є безперечною перевагою, але я маю сумнів, що вона про це хоча б здогадується. Її щоки й шия рум’яніють рожевим палом, і раптом я усвідомлюю, що помічаю в ній щось нове. Рум’янець, уповільнений пульс, погляд, який на пів миті так жадібно зупиняється на моїх губах… Отже, не тільки мене тут до декого тягне. Хай йому чорт! Це небезпечно. Вона небезпечна. Світ поза матою припиняє своє існування, бо вся моя увага концентрується на Вайо-люті. Вона направду надзвичайна, особливо коли гнівається. Тож напруга між нами зростає, а серцебиття прискорюється, хоч я з усієї сили пручаюся, щоб не повестися на цю історію. Проте як тут утримаєшся, коли її тіло під тобою, коли пучками пальців відчуваєш тепло її шкіри, коли повільно опускаєш своє обличчя до її, і вона затамовує подих. Втискаю пальці в її кулак, змушуючи відпустити руків’я, і викидаю кинджал через мату, перш ніж звільнити її руку. —Візьми свій кинджал, — наказую я. —Що? — Її очі широко розплющені. —Візьми. Свій. Кинджал, — повторюю. Беру її руку в долоню і тягну до місця під ребрами, де в піхвах залишився останній кинджал. Я згортаю її пальці навколо руків’я. Навіть кулаки в неї ніжні. М’які. Крихкі. Якщо я не навчу її користуватися своїми малими перевагами, наступний супротивник скористається цим, щоб її розчавити. З якоїсь всратої й абсолютно незрозумілої причини мені не однаково, що з нею буде далі. Прокляття богів. —Ти крихітна. — У моєму нутрі закипає злість. —І що? — виклично дивиться мені в очі.
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 11 —Тому перестань робити великі кроки, які тебе викривають. — Я тягну наші сплетені долоні до себе й проводжу вістрям униз вздовж своїх ребер. — Удар у ребро був би просто чудовий. — Тоді веду наші руки далі до спини, стаючи вразливим уперше, відколи потрапив до цієї в’язниці під назвою військовий коледж. — Під цим кутом нирки теж добре підходять. Вона ковтає слину, і я борюся з бажанням подивитися на її шию, спостерігаючи за рухом у горлі, й тримаю погляд очі в очі. Присягаюся, вони здаються іншими щоразу, коли в них вдивляюся. Недарма я не можу відвести погляду. Протягую наші руки дещо нижче до свого пояса, не зводячи з неї очей. —Найімовірніше, якщо твій супротивник в обладунках, то тут він слабкий. Це три легкі місця, куди ти могла б ударити до того, як він зупинить тебе. Її губи розкриваються, і вона здригається. —Ти чуєш мене? — Чого б мені, бляха, не хотілося, то це повторювати цю науку. Вона киває. — Добре. Бо не можна отруїти кожного ворога, якого зустрінеш, — шепочу, спостерігаючи, як кров відступає з її обличчя на висунуті обвинувачення. — Ти не встигнеш запропонувати чаю якомусь вершникові на грифоні з Брейвіка, коли він нападе на тебе. —Як ти дізнався? Вона напружується. І я відчуваю, як її стегна стискаються навколо моїх ніг. Бля, я мушу з неї злізти, поки вона не зрозуміла, що має проти мене й іншу зброю. — О, Вайо-лють, ти хороша, але я знав кращих майстрів отрути. Хитрість полягає в тому, щоб не робити це таким очевидним. Бреннан розчаровано зітхнув би, якби знав, наскільки передбачувана його сестричка. Заразом він ще й спробував би надерти мені дупу за позу, в якій я тримаю її тепер. На язику з’являється гіркий присмак. Вона й гадки не має, що він живий. Вона розтуляє рота, ніби збирається щось сказати. —Гадаю, на сьогодні з неї досить! — гаркає Дейн. Мені треба докласти всіх зусиль і витримки, щоб не виказати подиву від раптового нагадування про те, що ми тут не самі. — Він завжди так надміру опікується? — бурмочу, відтискаючись від підлоги на декілька сантиметрів.
РЕБЕККА ЯРРОС 12 —Він піклується про мене. — Вона примружує на мене очі. Я починаю думати, чи в неї це не звичний вираз обличчя. —Він стримує тебе. Не хвилюйся. Твій маленький секрет з отруєнням у безпеці. — Я вигинаю свою шрамовану брову, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк і зберігатиме мою таємницю також. Тоді ковзаю нашими сплетеними руками вздовж її тіла і вкладаю кинджал з коштовним руків’ям назад у піхви. Він їй, курва, ні до чого. Завеликий для неї. Зовсім легко вибити їй з руки. — Ти не збираєшся мене роззброювати? — запитує вона, коли мої пальці вислизають з її долоні, а я починаю злазити з неї. Дякувати богам, їй стає клепки звільнити мої ноги зі свого обхвату стегнами. Бо мій глузд десь подівся, змінившись тваринним бажанням лишитися в цій позі і перенести наші тіла кудись, де можна було б перевірити, наскільки нас тягне одне до одного. І то була б справжня катастрофа. — Ні. Беззахисні жінки ніколи не були моїм типом. На сьогодні досить. — Нараз встаю, залишаючи її лежати, і підходжу до краю мати, щоб забрати свою зброю в Імоджен. —Що ти чудиш? — шепоче вона, віддаючи останній з моїх кинджалів. —Аетосе! — Ігнорую її запитання й повертаюся обличчям до командира рою, який уже вибіг на мату і, як завше, зайнятий тим, що няньчить Вайо-лють. Він підводить голову, і від його грізної фізіономії мені хочеться посміхнутися. — Їй не завадило б трохи менше опіки й трохи більше інструкцій. — Кидаю на нього звинувачувальний погляд і, коли він киває, розвертаюся та йду. —Такий ніби настрій на спаринги з першим курсом? — усміхнено питає Ґаррік, наздоганяючи мене, ледь я встигаю відійти від Другого рою. — Чи тебе найбільше цікавить тільки одна конкретна суперниця? —Бля, інколи мене так вкумарює твоя спостережливість. —Ну, воно важко не помітити, як ти на неї дивишся, — каже він тихо. —Ніби якби хотів її вбити? — відповідаю, помічаючи цікавий спаринг у чоті «Кіготь». —Ніби якби хотів її ви… —Не закінчуй цього речення, добре? Бо я саме маю настрій комусь ввалити. Один проти одного ми становимо набір гарантованого взаємного знищення, що робить нас ідеальними спаринг-партнерами. Але зараз я до
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 13 такої міри роз’ятрений, що можу завдати своєму найкращому другові справжньої шкоди попри його перевагу у зрості. — Ой, я тебе прошу, — він сміється, приклавши руку до серця. — Покажи мені, як цими великими і сильними руками тре… Пхаю його плечем достатньо сильно, щоб відштовхнути від себе вбік, і йду далі до чоти «Кіготь». Коли йдеться про Сорренґейл, що далі — то краще.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ КСЕЙДЕН — Хіба ти не бачиш, що сталося? Що зробив Ксейден? — Аетос запитує в Сорренґейл, панікуючи, наче піхотинець, яким і мав би бути насправді, й очевидно натякаючи, що я впливав на результати Обмолоту. Якщо я реагуватиму щоразу, коли хтось умочує моє ім’я у відро лайна, то ніколи нічого не доб’юся. Здебільшого я просто беру до відома факт образи, зберігаю його в картотеці для подальшого розгляду і рухаюся далі. Як любить нагадувати мені Сґейл, драконів не цікавить, що думають вівці... чи там більшість людей. Але пальці Аетоса вп’ялися у форму на плечах Сорренґейл, просто над перев’язаною раною від леза того імпотента, якого спалив Терн. Тож неконтрольована лють вливається в мої жили мікроскопічними скалками льоду, які січуть усе на своєму шляху. Я закриваюся своїми ментальними щитами так, як роблю завжди, перебуваючи поруч із будь-ким, не кажучи вже про читців пам’яті. —Ну то, заради всіх святих, скажи, що я такого, на твою думку, накоїв? — Виходжу на освітлену місяцем частину летовища і блокую потік сили від Сґейл, дозволяючи нічним тіням повернутися до свого природного стану, щоб цей мудак міг добре мене бачити. — Ти маніпулював Обмолотом. — Аетос прибирає з плечей Сорренґейл свої руки, які я вирішую йому залишити. Поки що. Нє, ну серйозно. З усіх правил, які я тут порушую, це те, за що він буде чіплятися? Я вже готовий розсміятися, але цей муфлон закриває собою Сорренґейл так, наче вона справді потребує його захисту. Він не бачив її сьогодні на полі, як я, інакше не носився б з нею, наче нянька. —Дейне, це... — Сорренґейл виступає з-за його спини. — Це пряме звинувачення? — Боги, дайте мені, будь ласка, причину віддухопелити цього мудакуватого любителя Кодексу. Хоч один разочок.
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 15 — Він просто черговий звичайний подразник. Май трохи витримки, — повчає Сґейл. Ніби то не її любов до маленького золотого дракончика загнала нас у цю довбану ситуацію. Я не відводжу погляду від Аетоса, від широко розплющених горіхових очей Сорренґейл і подряпин, які геть не прикрашають її шкіру. Я точно не дозволяю своїй уяві блукати по цих вузьких кривих... Бля, вона відволікає. Такого я не можу собі дозволити, і проте цим я вже обтяжений до кінця мого забутого богами життя. І замість обпалити мене тим вогнем, від якого я, очевидно, не можу триматися подалі, через страх її очі здаються в місячному світлі радше бурштиновими, ніж блакитними. Страх за... Аетоса? Щось неприємне крутить у мене в кишках. —Ти втручався? — запитує Аетос, його голос стає скигливим. — Що-що я робив? — Я підводжу брову, дозволяючи всій своїй ненависті просвічувати аж до його зіпсованої дупи. Маленький шматочок чистого срібла ледь не загинув на цьому полі, а його хвилює протокол? — Чи бачив я її в меншості й уже пораненою? Чи вважав я, що її хоробрість так само гідна подиву, як і її бісова безрозсудність? Припускаюся величезної помилки, кидаючи погляд на неї, і твердість, яку я зберігав, зникає. Вона могла померти там. Це майже сталося. Прямо на моїх очах. — І я вчинила б так знову. — Вона схиляє до мене своє вперте підборіддя. —Дурочка ти з провулочка! Лайно! Так легко послизнутися — моя витримка просто випарувалася. —Чи бачив я, як вона відбивається від трьох більших курсантів? — Я примружую очі на Аетоса. — Так от, відповідь на всі ці запитання — так. Однак ти ставиш неправильне запитання, Аетосе. Тобі варто запитати, чи Сґейл теж це бачила. — Ти щойно втягнув і мене в цей абсурд. — Якщо вже так, то це ти мене в це втягнула. Відколи ти переймаєшся меншими драконами? Не те, щоб золотиста не була милотою, але тут замилування прекрасними створіннями зазвичай кінчається тим, що тебе вбивають. Власне це й робить Сорренґейл такою небезпечною для мене. Аетос нервово відводить погляд. Так і треба. —Подруга сказала йому, — шепоче Сорренґейл. Угадайте, хто розповів їй про шлюбний зв’язок Терна та Сґейл. — Сґейл покликала Терна. —А відколи ти почав піддаватися емоціям через людських самиць? — задирається Сґейл.
РЕБЕККА ЯРРОС 16 —Я піддаюся злості, а не емоціям через жінок, — виправляю її. — Вона ніколи не любила хуліганів, — підтверджую я. — Але не вважай це за вияв доброти до тебе. Вона любить оте маленьке золотце. На жаль, Терн вибрав тебе сам. —Прокляття, — бурмоче Аетос, нарешті збираючи факти докупи. —Саме так я й думав. Сорренґейл — остання людина на Континенті, яку я захотів би прикувати до себе. Я не робив цього. — В одну мить там, на полі, моє ставлення до неї змінилося з може-я-вб’ю-її-може-ні на я-захищатиму-її-за-будь-яку-ціну. І не тому, що вона геніальна чи гарна або ж просто неймовірно вибиває мене за межі мого так ретельно випрацюваного самовладання. Хоча вона є всім цим водночас. Ні, у мене не було вибору. Терн вирішив замість мене. — А навіть якби й робив. — Я ступаю в простір Аетоса, і, до його честі, він не задкує, коли я нависаю над ним. — Невже ти справді висунув би таке звинувачення, знаючи, що саме це врятувало жінку, яку ти називаєш своєю найкращою подругою? — Одного дня Сорренґейл доведеться визнати, що останній рік у квадранті перетворив її дружка на когось, кого вона насправді не знає. Його мовчання тепер таке, бляха, промовисте. Я насолоджуюся тим, як воно говорить про нього набагато більше, ніж могли б сказати мої слова. — Існують... правила. — Він запинається, але з усіх сил намагається здолати мене своїм поглядом, хоча я маю понад кілька сантиметрів переваги у зрості. Дивно підібрав момент для тренування стійкості, але все одно молодець. — А з цікавості, ти, скажімо, порушив би ці правила, щоб урятувати дорогоцінну маленьку Вайолет на тій галявині? — Це ім’я мені незвично смакує, набагато м’якіше, ніж прізвисько, яке мені подобається. — Надто жорстоко, навіть від такого, як ти, — весело зауважує Сґейл. — Дуже шкода, якщо їй це болить, але щоб вижити в нашому партнерстві, їй доведеться стати сильнішою, і Аетос не може бути десь поруч. — То ми вже не згадуємо про те, що ти було рушив вперед, коли Терн приземлився? — продовжує вона. — І що, якби він не з’явився вчасно, ти зробив би саме те, у чому тебе звинувачує нащадок полковника? — Я керувався захисним інстинктом… — Може, ми краще побережемо нерви і не слухатимемо, як ти закінчуєш це речення? Ненавиджу, коли вона так робить. Вона — єдина істота на Континенті з язиком гострішим, ніж у мене. Хоча, мабуть, Вайо-лють могла б з нею позмагатися. Але, блін, Аетос досі не відповів.
ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 17 — Несправедливо запитувати його про це, — Сорренгейл підходить до мене і стає біля Аетоса. У цю мить повітря заповнюють ритмічні хвилі від помахів драконячих крил. Здається, Емпіреї зробили свій вибір щодо того, чи дозволити їй пов’язати обох драконів. — Наказую вам відповідати, командире рою. — Я фіксую свій погляд просто на ньому: ну ж бо, покажи їй, хто ти насправді. Аетос ковтає так огидно голосно, що навіть я чую, а потім примружує очі. —Ні. Я не повинен. Смішно. Всрате сцикло, яке так любить правила. Та він не заслуговує на те, щоб дихати одним повітрям із Вайо-люттю. Вона вдвічі менша від нього, а в тисячу разів сміливіша. Ось вам і про нерівні стосунки. У цьому забутому богами коледжі немає такого правила, яке б утримало мене від порятунку життя Бодхі, Ґарріка чи Ліама... а тепер ще й її. Аетос повертається обличчям до Сорренґейл, але навіть я бачу, що шкоди завдано. У неї такий вигляд, наче хтось щойно порвав її улюблену книжку. Бляха, що це за незручна важкість осідає у моїх грудях? Це... Ні. Це не може бути почуття… провини. Не пам’ятаю, коли я востаннє почувався винним за... ну... що завгодно, що не стосувалося таврованих. —Я би помер, якби побачив, що з тобою щось сталося, Ві, але правила... — скиглить Аетос. —Усе гаразд, — перериває вона, підносячи руку до його плеча. І цього достатньо, щоб перетворити почуття провини на нудоту, за що я, на диво, навіть вдячний. — Дракони повертаються. — Помічаю очевидне, бо вони вже починають приземлятися, змушуючи курсантів сходити з дороги. — Повертайтеся до строю, командире. Аетос тікає, як мале щуря. — Навіщо ти так з ним учинив? — Сорренґейл ледь не кричить на мене, відтак хитає головою. — Забудь про це, — закінчує вона, а тоді лишає мене самого і йде, не кажучи ні слова. Я кліпаю. Це було так, ніби вона скомандувала мені «вільно». В ім’я Амарі, ці сто п’ятдесят майже без лишку сантиметрів таки незле припікають мене в дупу. Вона — єдина людина, яка коли-небудь мала нахабність так зі мною поводитися. І ще раніше, ніж до мене повертається здатність мислити раціонально, я починаю йти за нею. —Бо ти надто йому довіряєш, — наздоганяю її вже за кілька кроків. — А знати того, кому можна довіряти, — це єдине, що збереже тобі життя — збереже нам життя — не лише у квадранті, а й після випуску.
РЕБЕККА ЯРРОС 18 — Нас не існує, — відповідає вона, заледве уникаючи зіткнення з вершником, що проноситься повз нас. І моє серце на це реагує додатковим ударом. Ще вчора мені могло бути однаково. А сьогодні її кров — моя кров. —О, я думаю, ти ще побачиш, що це вже далеко не так. — Хапаю її за лікоть і відтягую від ще одного, але вже б неминучого зіткнення. Це те, що я робитиму, намагаючись уберегти цю жінку? Тобто вона виходить проти трьох озброєних биків, щоб захистити дракончика, а дивитися собі під ноги вона, бляха, не буде? — Зв’язки Терна дуже потужні, як для пари, так і для вершника, через те що він надзвичайно могутній. Втрата останнього вершника ледь не вбила його, що водночас мало не вбило Сґейл. Життя подружніх пар — це... — Залежність одне від одного, я знаю, — кидає у відповідь, і лють підсвічує блакить її очей, коли вона відриває свій погляд від мого, зосереджуючись на драконах, які саме приземляються. Що, в ім’я Данни, зі мною не так, чому я звертаю увагу на таку фіґню? —І хто з нас тепер переймається сентиментальними штучками? — запитує Сґейл. — Сентиментальними чи привабливими? Бо це різні штучки. — Я вже злий на себе за перше. І я точно не скочуся до другого. —Щоразу, коли дракон вибирає собі вершника, цей зв’язок міцнішає, а отже, якщо ти помреш, Вайо-лють, це запустить послідовність подій, яка потенційно закінчиться моєю смертю. Отже, на жаль для всіх причетних, тепер існує «ми», якщо Емпіреї залишать вибір Терна без змін. Її очі широко розплющені, а губи розтулені. І я точно не думаю про її рот, бо мене хвилюють серйозніші речі, наприклад, як зберегти її живою. Як і не думаю про найкращий нахил, під яким її цілувати. І вже найпевнісінько не про те, як відчуватиметься її ідеальний задок у моїх долонях. — І тепер, коли Терн у грі, інші курсанти знають, що він готовий пов’язуватися… Боги, вони полюватимуть на неї. Всюди. На маті. В аудиторіях. У клятій лазні, до якої я точно не зможу заходити з перевірками. Я змушую себе відвести погляд і глибоко видихаю, щоб не сказати зітхаю. —Ось чому Терн сказав мені лишитися з тобою, — шепоче вона, ніби нарешті усвідомила серйозність нашої ситуації. — Через непов’язаних. — Непов’язані намагатимуться вбити тебе, сподіваючись змусити Терна пов’язати їх.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx