РЕБЕККА ЯРРОС 10 Чорт. Я не хотів би її розчавити. Бляха, що зі мною? Вона витягає кинджал і припускається величезної помилки, коли спрямовує його в моє плече. Бо я миттєво прибираю руку з її шиї і хапаю зап’ясток. Тепер її рука прикута до підлоги в неї над головою. Дивлюся на її обличчя, із захопленням вивчаючи, як вираз на ньому змінюється від подиву із широко розплющеними очима до настороженого страху і концентрованого гніву — усе це за лічені секунди. Швидкість, з якою вона обробляє інформацію та розподіляє свої почуття, є безперечною перевагою, але я маю сумнів, що вона про це хоча б здогадується. Її щоки й шия рум’яніють рожевим палом, і раптом я усвідомлюю, що помічаю в ній щось нове. Рум’янець, уповільнений пульс, погляд, який на пів миті так жадібно зупиняється на моїх губах… Отже, не тільки мене тут до декого тягне. Хай йому чорт! Це небезпечно. Вона небезпечна. Світ поза матою припиняє своє існування, бо вся моя увага концентрується на Вайо-люті. Вона направду надзвичайна, особливо коли гнівається. Тож напруга між нами зростає, а серцебиття прискорюється, хоч я з усієї сили пручаюся, щоб не повестися на цю історію. Проте як тут утримаєшся, коли її тіло під тобою, коли пучками пальців відчуваєш тепло її шкіри, коли повільно опускаєш своє обличчя до її, і вона затамовує подих. Втискаю пальці в її кулак, змушуючи відпустити руків’я, і викидаю кинджал через мату, перш ніж звільнити її руку. —Візьми свій кинджал, — наказую я. —Що? — Її очі широко розплющені. —Візьми. Свій. Кинджал, — повторюю. Беру її руку в долоню і тягну до місця під ребрами, де в піхвах залишився останній кинджал. Я згортаю її пальці навколо руків’я. Навіть кулаки в неї ніжні. М’які. Крихкі. Якщо я не навчу її користуватися своїми малими перевагами, наступний супротивник скористається цим, щоб її розчавити. З якоїсь всратої й абсолютно незрозумілої причини мені не однаково, що з нею буде далі. Прокляття богів. —Ти крихітна. — У моєму нутрі закипає злість. —І що? — виклично дивиться мені в очі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx