ЧЕТВЕРТЕ КРИЛО 17 — Несправедливо запитувати його про це, — Сорренгейл підходить до мене і стає біля Аетоса. У цю мить повітря заповнюють ритмічні хвилі від помахів драконячих крил. Здається, Емпіреї зробили свій вибір щодо того, чи дозволити їй пов’язати обох драконів. — Наказую вам відповідати, командире рою. — Я фіксую свій погляд просто на ньому: ну ж бо, покажи їй, хто ти насправді. Аетос ковтає так огидно голосно, що навіть я чую, а потім примружує очі. —Ні. Я не повинен. Смішно. Всрате сцикло, яке так любить правила. Та він не заслуговує на те, щоб дихати одним повітрям із Вайо-люттю. Вона вдвічі менша від нього, а в тисячу разів сміливіша. Ось вам і про нерівні стосунки. У цьому забутому богами коледжі немає такого правила, яке б утримало мене від порятунку життя Бодхі, Ґарріка чи Ліама... а тепер ще й її. Аетос повертається обличчям до Сорренґейл, але навіть я бачу, що шкоди завдано. У неї такий вигляд, наче хтось щойно порвав її улюблену книжку. Бляха, що це за незручна важкість осідає у моїх грудях? Це... Ні. Це не може бути почуття… провини. Не пам’ятаю, коли я востаннє почувався винним за... ну... що завгодно, що не стосувалося таврованих. —Я би помер, якби побачив, що з тобою щось сталося, Ві, але правила... — скиглить Аетос. —Усе гаразд, — перериває вона, підносячи руку до його плеча. І цього достатньо, щоб перетворити почуття провини на нудоту, за що я, на диво, навіть вдячний. — Дракони повертаються. — Помічаю очевидне, бо вони вже починають приземлятися, змушуючи курсантів сходити з дороги. — Повертайтеся до строю, командире. Аетос тікає, як мале щуря. — Навіщо ти так з ним учинив? — Сорренґейл ледь не кричить на мене, відтак хитає головою. — Забудь про це, — закінчує вона, а тоді лишає мене самого і йде, не кажучи ні слова. Я кліпаю. Це було так, ніби вона скомандувала мені «вільно». В ім’я Амарі, ці сто п’ятдесят майже без лишку сантиметрів таки незле припікають мене в дупу. Вона — єдина людина, яка коли-небудь мала нахабність так зі мною поводитися. І ще раніше, ніж до мене повертається здатність мислити раціонально, я починаю йти за нею. —Бо ти надто йому довіряєш, — наздоганяю її вже за кілька кроків. — А знати того, кому можна довіряти, — це єдине, що збереже тобі життя — збереже нам життя — не лише у квадранті, а й після випуску.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx