РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ КСЕЙДЕН — Думаєш, вони тобі не знадобляться? — запитує Сорренґейл, міцно стискаючи руків’я двох своїх кинджалів, коли виходить проти мене на мату із вражаючою холоднокровністю. Схоже, її більше злить, ніж лякає те, що я збираюся покінчити з нею, хоч я й передав свою зброю Імоджен. — Нерозсудливий крок, — повчає Сґейл. —Ні. Навіщо, коли ти принесла достатньо для нас обох. — Викривляю губи в посмішку і згинаю пальці, показуючи їй «ходи-но сюди». Я наглухо замикаю свої щити, бо десь тут лазить Аетос. Другокурсник досить вправний на килимку, хоч і надто простий, щоб бути найкращим у цьому місці. — Погнали. Вона приймає бойову стійку, і я забуваю про курсантів другого рою, які стоять навколо, забуваю про завдання, яке маю виконати на вихідних, і зосереджуюся тільки на ній. Вайолет Сорренґейл. Сто п’ятдесят сантиметрів майже без лишку доньки пані генерала, яка стратила мого батька. Я маю повне право її знищити, це не суперечило б Кодексу. Вона може підпадати під моє командування, але вона з іншого рою. Я міг би зламати їй шию. Ніхто в цій кімнаті навіть не втрутився б. Але сто сім душ, за які я відповідаю, заплатять за це свою ціну. Тому якого біса я взагалі роблю на цих матах? Вона майже непомітно зміщує корпус, і я бачу змах зап’ястя за мить до того, як вона, бляха, кидає клинок просто мені в груди. Ловлю кинджал на чистому рефлексі. —Я вже бачив такий фінт. — Цокаю язиком. Це, власне, і є тим, що я тут роблю. Мені знадобилося цілих два тижні, щоб зрозуміти, що вона якимось чином второпала, з ким їй доведеться мати тут справу, і вже труїть своїх супротивників. Її блискучий, хитрий розум, мене — якось навіть несподівано — заводить, але якщо вона покладатиметься
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx