РЕБЕККА ЯРРОС 14 така схожа на свого батька, — шепоче вона, перш ніж прокашлятись і відступити на кілька кроків. Гадаю, що за емоційну доступність не присуджують жодних нагород «За заслуги». — Я не зможу признаватись до тебе протягом наступних трьох років, — каже вона, присівши на край столу. — Бо, як командувачка Басґіату, буду набагато вищим за рангом офіцером. — Знаю. Це мене найменше турбує, адже вона й зараз майже не визнає мене. —До тебе не буде ніякого особливого ставлення тільки через те, що ти моя дочка. Навпаки, вони прискіпуватимуться до тебе ще більше, щоб ти проявила себе. — Вона вигинає брову. —Я в курсі. Добре, що останні кілька місяців, відтоді як мама видала наказ, я тренувалась у майора Ґілстеда. Вона зітхає і вимучує усмішку: — Тоді, мабуть, я побачу тебе в долині на Обмолоті, кандидате. Хоча ти, мабуть, до заходу сонця вже будеш курсанткою. Або помру. Жодна з нас не вимовила цього. — Успіхів, кандидатко Сорренґейл, — вона повертається за свій стіл, фактично проганяючи мене. —Дякую, пані генерале, — я закидаю наплічник на спину й виходжу з її кабінету. Охоронець зачиняє за мною двері. —Вона зовсім божевільна, — каже Міра, стоячи по центру коридору, якраз між двома охоронцями. —Вони донесуть їй, що це ти сказала. —Так ніби вони ще не знають, — цідить сестра крізь зціплені зуби. — Ходімо. У нас є лише година, перш ніж усі кандидати почнуть іспит. І я, коли пролітала, бачила тисячі людей, які чекали біля воріт. Міра рушає, ведучи мене кам’яними сходами вниз і коридорами до моєї кімнати. Так... це була моя кімната. За тридцять хвилин моєї відсутності всі мої особисті речі запакували в ящики, що тепер стоять у кутку. Моя відвага опустилась аж до дерев’яної підлоги. У них запакували все моє життя. —Вона збіса ефективна, це точно, — бурмоче Міра, перш ніж повернутися до мене. Її погляд ковзає по мені, відверто оцінюючи. — Я сподівалася,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx