«Діти Дюни» Френка Герберта
Учення Муад’Діба стало полем для грища забобонних і розбещених схо- ластів. Тим часом він навчав гармонійного способу життя, філософії, що дала б людині змогу протистояти проблемам, джерелом яких є постійна змінність Усесвіту. Він казав, що людство постійно еволюціонує і що цей процес ніколи не закінчиться. Казав, що ця еволюція проходить згідно зі змінними засадами, які відомі лише вічності. Як же викривлене мір- кування може гратися з такою сутністю? Слова ментата Дункана Айдаго На товстому червоному килимі, що покривав дикий камінь дна печери, з’явилася світляна пляма. Це світло походило начебто нізвідки й існувало лише на червоній поверхні тканини, зітканої з меланжевого волокна. Світляний зайчик близько двох сантиметрів діаметром хаотично блукав, змінюючи форму — розтягуючись, ста- ючи овалом. Дійшовши до темно-зеленого краю ліжка, він стрибнув угору й згорнувся на його поверхні. Під зеленим покривалом лежало дитя з рудуватим волоссям. Його обличчя все ще було пухкеньким і округлим, як у немовляти, з широкими губами, а тіло позбавлене характерної для фрименів виразної худоби`, але й не таке насичене водою, як у чужосвітян. Коли світло ковзнуло по заплющених повіках, маленька фігурка здригнулася. Світло блимнуло й згасло. Тепер чутно було лише рівномірне дихання і ще тихше заспо- кійливе крапання води, що збиралася у басейні вітрової пастки, розміщеної високо над печерою. У покої знову з’явилося світло — трохи сильніше, на кілька лю- менів яскравіше. Цього разу можна було розгледіти його джерело: закрита каптуром постать затулила собою аркоподібні двері на краю скельної кімнати. Світло сочилося звідти. Світляний зайчик ще раз оббіг довкола кімнати, вивчаючи, придивляючись. У ньому було відчуття загрози, тривожного неспокою. Уникав сплячої дити- ни, зупинився на заґратованому вентиляційному отворі у верхньому
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx